Таємнича пригода в Стайлзі. Аґата Крісті
Читать онлайн книгу.
ні! Тільки не це… не це!
Вирвавшись від мене, вона побігла догори сходами. Я попрямував за нею, боячись, щоб Мері не знепритомніла. Коли я її наздогнав, вона стояла, опершись на поруччя, смертельно бліда. Жінка роздратовано відмахнулася від мене рукою.
– Ні, ні… залиште мене. Мені краще побути самій. Дозвольте мені побути в спокої кілька хвилин. Ідіть униз до інших.
Я знехотя скорився. Джон і Лоуренс були в їдальні. Я мовчки приєднався до них та, гадаю, висловив загальну думку, коли зрештою порушив тишу:
– Де містер Інґлторп?
Джон похитав головою.
– Його немає в будинку.
Наші погляди зустрілися. Де ж був Альфред Інґлторп? Його відсутність дивна й незрозуміла. Я згадав передсмертні слова місіс Інґлторп. Що вони означали? Що ще вона могла б нам розповісти, якби їй вистачило часу?
Нарешті ми почули, як лікарі спускаються сходами. Доктор Вілкінз мав вигляд самовдоволений та захоплений і намагався приховати внутрішнє хвилювання зовнішнім спокоєм. Доктор Бауерстайн залишався на задньому плані, його похмуре бородате обличчя лишалося незмінним. Доктор Вілкінз говорив за них обох. Він звернувся до Джона:
– Містере Кавендіш, прошу вашої згоди на розтин.
– Це обов’язково? – похмуро запитав Джон. Його обличчя скривилося від болю.
– Абсолютно, – мовив доктор Бауерстайн.
– Тобто?
– Ні доктор Вілкінз, ні я не зможемо надати довідку про смерть, зважаючи на обставини.
Джон схилив голову.
– У такому разі в мене немає іншого вибору, ніж погодитися.
– Дякую, – коротко сказав доктор Вілкінз. – Ми пропонуємо зробити це завтра ввечері… тобто вже сьогодні ввечері. – І він зиркнув на денне світло. – Зважаючи на обставини, навряд чи вдасться уникнути розслідування смерті… Такі формальності є обов’язковими, та прошу вас не хвилюватися.
Зависла пауза, а потім доктор Бауерстайн вийняв два ключі з кишені та вручив їх Джонові.
– Це ключі від обох кімнат. Я їх замкнув, і, на мою думку, на цей час краще, щоб вони так і залишалися.
Після цього лікарі пішли.
У мене в голові крутилася думка, яку я врешті вирішив висловити. Та відчував, що варто бути обачним у цій справі. Я знав, що Джон боявся будь-якої публічності, він – легкий у спілкуванні оптиміст, який ішов на компроміс при виникненні проблем. Буде важко переконати його в розважливості мого плану. Лоуренс, з іншого боку, менш консервативний та з багатою уявою, був для мене прийнятнішим однодумцем. Безсумнівно, настала мить, коли я мав узяти ініціативу у свої руки.
– Джоне, – сказав я, – хочу тебе дещо попросити.
– Що ж?
– Пам’ятаєш, я згадував про свого друга Пуаро? Бельгійця, що зараз тут перебуває? Він – славетний детектив.
– Так.
– Хочу, щоб ти дозволив мені покликати його… розслідувати цю справу.
– Що… зараз? До розтину?
– Швидка реакція – це перевага, якщо… якщо були якісь протизаконні дії.
– Дурниці! – залементував Лоуренс злісно. –