Потоп. Том I. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
були подібні на сніжні купини, стріляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграї ворон летіли перед санями на тлі голих дерев при дорозі з гучним карканням.
Через дві стаї17 за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бір, що стояв глухий, старий і тихий, наче спав під щедрим покровом. Дерева, що миготіли в очах, здавалося, втікали кудись назад за сани, вони летіли все швидше і швидше, ніби коням крила виросли. Від такої їзди в голові паморочилося і сп’яніння насувалося, воно захопило і панну Олександру. Відкинувшись назад, дівчина заплющила очі, повністю віддавшись імпульсу. Вона відчула якусь солодку неміч і їй здалося, що той оршанський боярин викрав її й несе, мов вихор, а панночка мліє, їй бракує сил опиратися, навіть зойкнути… Вони летять, летять хутчіше і хутчіше… Олюнька відчуває, що її обіймають якісь руки… Відчуває, нарешті, на вустах ніби печать розпашілу і пекучу… Повіки юнки не хочуть розклепитися, ніби уві сні. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:
– Я тобі милий?
Юнка розплющила очі:
– Як моя душа!
– А мені більше за життя та смерть!
Знову соболина шапка Кміцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що її розпалює більше: поцілунки чи зачарована їзда?
Вони летіли далі, і далі, бором, бором! Дерева втікали назад цілими полками. Сніг шарудів, пирхали коні, а закохані були щасливими.
– Я б до кінця світу так хотів їхати! – скрикнув пан Анджей.
– Що ми робимо? Це ж гріх! – шепотіла Олюнька.
– Та який там гріх! Ми ще тільки будемо грішити.
– Вже не можна. Мітруни вже близько.
– Далеко чи близько – байдуже!
І пан Кміциц зіп’явся у санях, підняв руки догори і став репетувати, ніби повні груди радощів його розпирали:
– Гей-га! Гей-га!
– Гей-гоп! Гоп! Га! – відгукнулися його побратими з задніх саней.
– Що ж ви так репетуєте? – поцікавилася панночка.
– Та то так! З радощів! Покричіть і собі, панно!
– Гей-га! – почувся дзвінкий, тоненький голосочок.
– Моя ж ви королево! До ніг ваших припадаю!
– Ваші друзі будуть сміятися.
Після захвату огорнули їх гамірні веселощі, шалені, як і сама божевільна їзда. Пан Анджей узявся співати:
Дивиться дівчина, дивиться з двору,
На пишне поле!
«Мамусю! Лицарі їдуть із бору,
Ой, моя доле!»
«Доню, стривай, ручками очі
Прикрий білими,
Бо серце в грудях, як пташка пурхоче
На війну з ними!»
– Хто вас навчив такої гарної пісні? – спитала панна Олександра.
– Війна, Олюнько. У таборі ми нудилися і співали.
Подальшу розмову обірвав раптовий крик із задніх саней:
– Стій! Стій! Гей ви там – стій!
Пан Анджей обернувся сердитий і здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати їм і стримувати, як за кілька десятків кроків позаду саней побачив вершника, кінь котрого мало не падав із ніг.
– Заради