Потоп. Том I. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
готові. Вони планують сюди заїхати, щоб людей просити і пороху, бо може там знадобитися.
– Планують сюди заїхати?.. Це добре. А тепер іди, Знікісе, на кухню. Ти до Любича не повертаєшся.
– Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..
Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.
Наступного дня була неділя. Вранці, ще до того, як жінки з Водоктів подалися до костелу, прибули панове Кокосінський, Углік, Кульвець-Гіпокентавр, Раницький, Рекуць і Зенд, а за ними лубицька челядь, озброєна і на конях, вони вирішили іти на допомогу пану Кміцицу в Упіту.
Господиня вийшла до них спокійна й урівноважена, зовсім інша, ніж та, котра зустріла гостей минулого разу, кілька днів тому. Ледь помітно кивнула головою у відповідь на поклони прибульців, але вони думали, що це через відсутність пана Кміцицa панночка так поводиться обережно, і тому нічого не зауважили.
Уперед виступив пан Яромир Кокосінський, сміливіший, ніж того разу, і сказав:
– Ясновельможна панно лісничівна, добродійкo! Ми тут дорогою до Упіти вступили, щоб панні добродійці до ніг упасти та милості просити: пороху, рушниць і щоб людей трохи своїх на конях дати і з нами відпустити. Ми візьмемо приступом Упіту і личакам трохи крівці пустимо.
– Я здивована, – сказала на те Білевичівнa, – що ви в Упіту подалися, коли я своїми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидіти тихо в Любичі. Мені здавалося, що він має наказувати, а ви, панове, слухатися.
Кавалери, почувши ці слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, ніби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосінський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.
– От тобі й на! – зронив він. – Хтось міг би подумати, що ви до вояків пана Кміцицa промовляєте. Це правда, що ми мали сидіти вдома, але вже четвертий день пішов, і Яндруся немає, тому ми дійшли такої думки, що там щось недобре мало статися, де і наші шаблі в пригоді стануть.
– Пан Анджей не на бій вирушив, а лише свавільних жовнірів покарати, що легко статися і з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство і різня після вашого прибуття швидше б трапилися.
– Важко нам із вами сперечатися. Просимо лише дати порох і людей.
– Людей і пороху не дам, затямте собі це!
– Чи я правильно почув? – сторопів пан Кокосінський. – Як це ви не дасте? Пану Кміцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волієте, щоб його щось погане спіткало?
– Гіршого, ніж ваша компанія, його спіткати не може! Тут дівочі очі стали метати блискавки, і з піднятим підборіддям вона ступила кілька кроків до забіяк, а ті відступили перед нею ошелешені.
– Гультяї! – закричала вона. – Та ви йому, як злі духи, що намовляють до гріха, ви його спокушаєте! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, ваші мерзенні справи. Закон вас переслідує, люди від вас сахаються, а огида на кого падає? На нього. Через вас, безчесних розбійників!
– Гей! Рани Божі, товариші! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосінський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзі?
Білевичівнa зробила ще один крок і вказала рукою на двері:
– Забирайтеся геть! – наказала вона.
Прибульці