Потоп. Том I. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
витягне шаблю, заїду в чоло!
Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, ніби питаючи знічев’я, хто перший хоче спробувати. Але ті враз заспокоїлися.
– Кульвець має рацію! – погодився пан Кокосінський. – Мої милі овечки, нам зараз згода потрібна більше, ніж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кміцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортів. Добре, що жоден із нас їй нічого кривого не сказав, хоча мені самому свербіли руки та язик… Рушаймо до пана Кміцицa. Має вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуємо. Не дай Боже, щоб він нас покинув. Бо відразу на нас облаву влаштують, як на вовків.
– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нічого вони нам не зроблять. Зараз війна, чи мало люду по всьому світу без даху та хліба волочиться? Зберемо собі компанію, любі друзі, і нехай за нами хоч усі трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!
– Я б вам вуха відтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спільний конфуз нас спіткав.
– Вигнати таких справних лицарів! – не вгавав пан Кокосінський.
– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.
– Людей гідних! Родовитих!
– Заслужених ветеранів!
– І вигнанців!
– Сиріт безневинних!
– Мої чоботи хутром підшиті, але мої ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець. – Що ж ми будемо, як злидні під цим будинком топтатися, нам гальбу пива звідси не винесуть! Нема чого тут робити! Сідаймо і рушаймо. Слуг краще відіслати, бо з них жодної користі без рушниць і зброї, самі поїдемо.
– В Упіту!
– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.
– Мало його не втратили.
– По конях, товариші! По конях!
Вони стрибнули на коней і погнали ступом, гнів і сором ковтаючи. За воротами пан Раницький, котрого гнів усе ще тримав за горло, обернувся і погрозив п’ястуком садибі.
– Гей, моя крівця! Ще вам покажу!
– Нехай тільки із паном Кміцицом посвариться! – зловісно зронив пан Кокосінський. – Ми б сюди ще раз навідалися.
– Може, й станеться таке.
– Боже, помагай! – додав пан Углік.
– Поганська донька, тетеря вперта…
Так лаючись і проклинаючи панночку, а іноді і самі себе, вершники досягли лісу. Заледве минули перші дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над їхніми головами. Зенд відразу поспішив жахливо каркати. Тисячі голосів відповідали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж коні перелякалися від шуму крил.
– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще біду накличеш! Каркають над нами ці ворони, як над стервом…
Але інші сміялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, і вершники просувалися серед бурі. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.
За лісом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультіпаки перейшли на клус, бо мороз лютішав і чоловіки померзли, а до Упіти ще був чималий шлях. Але в самому селі мусили сповільнитися. На широкій дорозі околиці було повно люду, як зазвичай