Потоп. Том I. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
на мене…
– То що ж ви такого накоїли? – занепокоїлась Олюнька.
– Я наказав дати по сто батогів бурмістрові і райцям! – видихнув пан Анджей.
Олюнька не сказала нічого, лише руки поклала на коліна, голову опустила на груди і поринула в мовчанку.
– Голову зітніть, – заволав пан Кміциц, – але не гнівайтесь!.. Я ще не все розповів.
– Ще не все? – застогнала панночка.
– Вони потім послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолків з офіцерами. Їх поклали, а офіцерів… Заради Бога, не гнівайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снігу, так, як колись із паном Тумґратoм в Орші вчинив.
Білевичівнa підняла голову. Суворі її очі палали гнівом, а пурпур залив їй щоки.
– У вас немає ні сорому, ні совісті! – промовила дівчина.
Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, після чого спитав зміненим голосом:
– Ви серйозно, чи лише прикидаєтесь?
– Правда така, що лише гайдамаки гідний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, мені ваша репутація серце крає, бо мені соромно, що ви лише приїхали, а вже вся громада вважає вас ґвалтівником і пальцями тикає!
– Що мені до вашої громади! Десять халуп один собака стереже і ще небагато має роботи.
– Не маєте права ганьбити цих простих людей і не маєте права ганьбити їхні імена. Нікого тут суди не переслідуватимуть, крім вас!
– Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собі пан в нашій Речі Посполитій, хто має шаблю в руці й якусь зграю зібрати зуміє. Що мені зроблять? Кого мені тут боятися?
– Якщо вам нікого боятися, то знайте, що я боюся Божого гніву… і людських сліз боюся, і кривд! А ганьбу з ніким ділити не бажаю. Хоч я й слабка жінка, однак що таке честь, знаю більше, ніж будь-хто, хто кавалером називається.
– Боже милий! Не погрожуйте мені, бо ви мене ще не знаєте.
– О, тепер розумію, що і мій дідусь вас не знав!
З очей пана Кміцицa іскри посипалися, але і в ній зануртувала кров Білевичів.
– Кидайтеся ж, пане, скрегочіть зубами! – правила своє панночка сміливо. – Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маєте цілу хоругву розбійників під собою. Невинність моя мене захищає!.. Гадаєте, що я не знаю, як у Любичі ви по портретах стріляли і дівчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаєте, якщо гадаєте, що я мовчатиму покірно. Я вимагаю поваги від вас і цього мені жоден заповіт не заборонить. Більше того, воля мого діда така, що я лише порядному чоловікові дружиною можу стати…
Пан Анджей явно засоромився цих витівок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихіше:
– Хто ж вам про ту стрілянину розповів?
– Вся шляхта в околиці лише про те й гуде.
– Ох, і заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообіцяв пригнічений пан Кміциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанії. Бо ж вояки вгамувати свою хіть не вміють. А щодо дівчат, то я їх не тягав.
– Знаю, що це самі ці соромітники, ці розбишаки до всього вас намовляють.
– Вони не розбишаки, а мої офіцери.
– Я