Потоп. Том III. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
пан Заглобa.
Але панові Кміцицу зараз же ніздрі стали роздиматися.
– А непогана думка! Непогана думка! – промовив він.
– Непогана для челяді, але не для поважної особи. Люди, майте пошану до себе самих! Та ви ж полковники якісь, а хочете, як розбишаки, повеселитися.
– Звісно ж, не дуже личить! – задумався пан Володийовський. – Краще спати ходімо, бо вже пізно.
Всі погодилися з цією думкою, зараз же клякнули до молитов і стали їх уголос відмовляти. Після цього повкладалися на повсті і скоро вже заснули сном праведників.
Але годиною пізніше схопилися всі на рівні ноги, тому що гуркіт пострілів пролунав за рікою, після чого гомін, вереск вчинився в усьому таборі пана Сапєги.
– Ісусе, Маріє! – залементував пан Заглобa. – Шведи наступають!
– Та що ви таке кажете! – відповів, хапаючись за шаблю, пан Володийовський.
– Роху, ти де? – покликав Заглобa, котрий у нагальних випадках любив мати «небожа» біля себе.
Але Рохa в наметі не було.
Вибігли всі на мaйдaн. Юрба вже товпилася перед наметами й усі подалися на річку. На тому боці виднілися спалахи вогню та гуркіт став усе гучніший.
– Що сталося? Що діється? – питали у варти, яку порозставляли рясно біля берега.
Але ті нічого не бачили. Один із жовнірів розповів, що чув, немовби щось шубовснуло у воду, але що туман висів над водою, то не міг нічого розгледіти, і не хотів від одного сигналу здіймати тривогу в усьому таборі.
Пан Заглобa, вислухавши повідомлення, схопився за голову з відчаєм.
– Рох поплив до шведів! Обіцяв варту захопити!
– Заради бога! Це можливо! – погодився пан Кміциц.
– Заб’ють мені хлопа, як Бог на небі! – бідкався пан Заглобa. – Шановне панство, чи немає якогось порятунку? Ісусе Христе! Та він, як золото найщиріше! Немає такого другого чолов’яги в обох військах. Що йому в дурну довбешку стрельнуло?! Матінко Бoжa, вирятуй його з цих тарапатів!..
– Може, й припливе, бо туман густий! Не побачать його!
– Я тут чатуватиму навіть і до ранку. Богородице Діво! Матір Божа!
Тим часом постріли на протилежному березі вщухли, вогонь поступово згас і вже за годину запанувало глухе мовчання. Пан Заглобa метався берегом річки, як курка, що каченят водить, і рвав собі рештки волосся з чуприни, але даремно чекав, даремно бідкався. Ранок вибілив річку, врешті сонце зійшло, а Рох не повертався.
Розділ VIII
На ранок пан Заглобa все ще перебував у відчаї, тому подався до пана Чарнецькогo з проханням, аби послали його до шведів подивитися, що там із Рохом сталося – чи живий іще, у полоні стогне, або горлом за свою сміливість заплатив.
Пан Чарнецький не став перечити, бо йому пан Заглоба дуже до серця припав. Утішаючи його в смутку, зауважив:
– Мені здається, що ваш небіж має бути живий, бо інакше вода б його принесла.
– Дав би Бог! – похитав головою пан Заглобa. – Бo не кожного такого вода винесе, адже не лише руку він мав важку, але й дух наче зі свинцю, про що його вчинок