Потоп. Том III. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
заворушилися і незабаром під’їхав на коні офіцер, одягнений у жовтий шкіряний капелюх. Він, наблизившись до самої води, прикрив очі рукою і став приглядатися крізь відблиски.
За кільканадцять кроків від берега пан Кміциц зняв шапку для привітання, офіцер схилився їм із відповідною чемністю.
– Лист від пана Чарнецькогo до найяснішого шведського цісаря! – покликав пан Анджей, показуючи згорток.
Тим часом човен вдарився об берег.
Варта стояла на березі зі зброєю напоготові. Пан Заглобa заспокоївся повністю, на обличчі зобразив саму серйозність, гідну делегата, і промовив латиною:
– Минулої ночі певного кавалера схопили на цьому березі, я приїхав зробити пропозицію щодо нього.
– Я не розмовляю латиною, – відповів офіцер.
– Невіглас! – буркнув пан Заглобa.
Офіцер звернувся до пана Анджея.
– Король зараз на іншому кінці табору, – повідомив він. – Прошу, панове, зачекати тут, а я поїду сповістити.
І він завернув коня.
Прибульці стали роззиратися. Табір був дуже обширний, займав весь трикутник, утворений Сяном і Віслою. В одному з кутів трикутника лежав Пнів, біля основи Тарнобжег з одного боку, а Розвадів – з другого. Певна річ, весь периметр неможливо було поглядом охопити. Однак, куди око сягало, видно було шанці, окопи, земляні вали, закріплені в’язками лози, а на них гармати та людей. У самому центрі околиці, в Ґожицях, була королівська ставка, там також стояли головні сили армії.
– Якщо голод їх звідси не викурить, то не дамо їм ради, – оцінив пан Кміциц. – Вся лінія укріплена фортифікаційними спорудами. Є й де коні пасти.
– Але риби для стількох ротів не вистачить, – зауважив пан Заглобa, – зрештою лютеранці пісної їжі не люблять. Ще недавно мали цілу Польщу, а тепер лише цей клин. Нехай сидять собі на здоров’я або знову до Ярослава повертаються.
– Відчайдушні люди насипали ці шанці, – зронив пан Володийовський, оцінюючи оком знавця роботу. – Жовнірів у нас більше, але навчених офіцерів менше, й у воєнному мистецтві ми залишилися позаду них.
– А то чому? – здивувався пан Заглобa.
– Чому? Жовнірові, котрий у кавалерії все життя служив, пояснювати мені це не годиться, але що стосується піхоти й артилерії, то вона в них добра, придатна і до походів, і воєнних набігів, і маршів, і контрмаршів. Багацько книжок у чужоземному війську людина мусить згризти, купу античних авторів переглянути, перш ніж офіцером зможе стати, а в нас це дають за просто так. По-старому кавалерія в дим лавою ходить і шаблями голить, а якщо відразу не виголить, то її виголять.
– Балакайте, пане Міхале, але не заговорюйтесь! А скажіть-но, хто більше знаменитих вікторій здобув?
– Бо раніше всі так воювали, і не маючи такої стрімкості, були змушені програвати. Але тепер порозумнішали і дивіться, пане, що діється.
– Зачекаємо кінця. Поставте мені навіть найрозумнішого інженера, шведа чи німця, а я проти нього Рохa виставлю, котрий книжок не читав, тоді й побачимо.
– Щоб ви його тільки ще змогли виставити,