Черлене вино. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
годі, годі, – зареготав Свидриґайло. – Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте їм їсти-пити!
Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з-за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворі дверей, і здалося бояринові, що цей гусляр схожий на когось із давніх знайомих.
Арсен же відразу впізнав рогатинського пана. Він опустив очі, перехопивши погляд Івашка, ніби чувся винним у тому, що нині зустрічався з його дочкою: у голові не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нині екзакторові дукат, а потім вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тоді, коли він у Рогатині вперше виступив перед людьми у скоморошій туніці, – уже тоді, ще зовсім малою, була боярівною. І треба ж було йому сьогодні йти на луцький ярмарок і на бенкет до Свидриґайла тільки хіба для того, щоб побачити те, чого іще не бачив у Рогатині: велику пропасть, на одному краї якої стоїть він, недовчений спудей і скоморох, а на другому – боярин Івашко, власник маєтків, війська і своєї рідної дочки.
Арсен тримав у руках миску зі стравою, і вперше стало йому соромно, бо згадалося напімнення Осташка про ковпак з дзвіночками: грати тут і їсти стоячи – не те, що веселити людей на ярмарку і збирати в шапку гроші. Там він – скусник, а тут – жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усміхнувся до нього, бо вже впізнав, гусляр у цю мить згадав пісню, яку співав у дворі рогатинського пана, ту пісню тоді чула мала Орися; він підійшов до столу, наладив гуслі й заспівав ще раз для неї – дорослої дівчини:
Ой, із-за гори, з-за кам’яної
Відтіль виступало велике військо.
Пан Іван іде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем;
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана…
Пісня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслі, мов жебрацька ліра. Він згадав ім’я гусляра, підбадьорив: «Веселіше, Арсене», Арсен, дивлячись убік, тихо водив пальцями по струнах.
Хвалиться стрілов перед дружинов:
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана, —
співав Арсен, а в голові замугичилася лазарева жебранка, почута нині на ринку: «Ой брате мій, брате, сильний багачу, создай мені хліба і солі», а їй завторували слова волокитного отамана: «Я ж рівня тобі…»; Арсен стрепенувся, пальці забігали скоріше по струнах, щоб заглушити глуз:
Хвалиться луком перед гайдуком:
Нема в гайдука такого лука…
Розпогодилося Івашкове обличчя, бо сподобалась йому бравура, що зазвучала в пісні, складеній мовби для нього, та знову затужила мелодія, і подумав боярин, що цей гусляр добре грав би на весіллі, бо там і туга, й веселість потрібні.
І туга, і веселість… Чого більше буде в його дочки на весіллі? Жура заволокла бояринові очі: тисячі людей, сотні ланів землі йому належать, а по правді – нічого в нього немає, крім Орисі, і ту мусить віддати, не питаючи її волі; мусить віддати за сина можновладного судді Давидовича, щоб з’єднати собі його в союзники, бо тяжка війна гряде, а Давидович за гріш готов і чортові