Мигнув сей чудовий образ

      і щезає, і зника,

      і мене за серце вхопив,

      мов могутняя рука.

      Затріпалось бідне серце,

      рветься, грає і летить,

      щоб оте лице кохане

      вічно в собі закріпить.

      Та дарма! Воно пропало!

      Глянь: побитий градом лан…

      Повінь… Що ж то? Над своєю

      я уявою не пан?

      Воскресни, мій тихий раю,

      моя туго молода,

      моя муко незабутня,

      моя радосте бліда!

      Моя розкоше болюща,

      моє щастя, аде мій,

      де в розпуці я солодкість,

      в дрожі – знаходив спокій!

      Та даремно! Не воскресне

      те, що вклалось спочивать!

      Згоєні на серці рани

      не так легко розірвать.

      Навіть і найтяжче горе

      як в могилу віддасте,

      то засиплеться помалу

      і травою поросте.

      Лиш вряди-годи з могили,

      наче з-за зелених рам,

      блиснуть очі і чудове

      личко усміхнеться нам;

      мигне промінь того щастя,

      що – здається нам в ту мить —

      все життя нам ясним сонцем

      було б мусило світить.

      Мигне, блисне і загасне!

      Сили давньої нема,

      чар погас, хіба зітхання

      тихо груди підійма.