І досі нам сниться,

      І досі маниться

      Блакитного того Дону

      Шоломом напиться.

      Від роду до роду

      Сю далеку воду

      Ми співали-споминали,

      Як мрію-свободу.

      Якби-то нам з Дону

      Та не було грому,

      То вже б ми над Бугом, Сяном

      Не дались нікому.

      Якби-то над Доном

      Стали ми рядами,

      Залізними панцирями

      Сперлися з ордами!

      Були би ми «Полю»[65]

      Шляхи заступили,

      Золотими шоломами

      З Дону воду пили.

      Була б нас не рвала

      Степовая птаха,

      Якби на Дону стояли

      Чати Мономаха[66].

      Ліниво-ліниво,

      Як Донові хвилі,

      Плили віки за віками,

      Наш гаразд розмили.

      Довелось-таки нам

      Над тим Доном стати:

      Робітницькими валками

      Байдаки таскати.

      Довелось-таки нам

      До його застукать:

      Під землею для чужого

      Камінь-вугіль цюкать.

      Довелось-таки нам

      В нім шукати броду:

      Не шоломом – пригорщами

      Пити з нього воду.

      Довелось-таки нам

      З Дону дань приймити:

      Бурлацькії шмати прати,

      Босі ноги мити.

      Вийшла в поле руська сила,

      Корогвами поле вкрила;

      Корогви, як мак, леліють,

      А мечі, як іскри, тліють, —

      Не так тліють, іскри крешуть,

      А лисиці в полі брешуть.

      Вийшла в поле руська сила,

      Не щоб брата задусила,

      Не щоб слабших грабувати,

      А щоб орди відбивати,

      Що живим труну нам тешуть, —

      А лисиці в полі брешуть.

      Не чужого ми бажаєм,

      Та й своє не зневажаєм,

      Та й не пень ми деревляний,

      Щоб терпіти стид і рани,

      Поки нас граблями чешуть, —

      А лисиці в полі брешуть.

      Брешуть на щити червоні,

      Як брехали во дні оні,

      Як щитами руські сили

      Степ весь перегородили,

      Мов степовая пожежа

      Степ увесь перемережа

      З краю в край з одного маху!

      Завдали ж лисицям жаху

      Ті щити! І досі сниться

      Їм та руськая вольниця,

      Те гулящеє юнацтво,

      Те козацтво, гайдамацтво,

      Що не знало волі впину,

      Що боролось до загину;

      І пройшло, як море крови,

      Як пожежа по степові,

      По історії Вкраїни…

      Навіть згадки, навіть тіні

      Тих великих мар донині

      Страшно виплодам яскині,

      І огню зубами крешуть,

      На щити червоні брешуть.