[І хоч вирвеся з уст крик: «Най гине тиран!»,

      То не крик се душі, тільки брязкіт кайдан][71].

      І хоч душу манить часом волі приваб,

      Але кров моя – раб! Але мозок мій – раб!

      Хоч я пут не ношу на руках, на ногах,

      Але в нервах ношу все невольницький страх.

      Хоч я вольним зовусь, а, як раб, спину гну

      І свобідно в лице нікому не зирну.

      Перед блазнем усяким корюся, брешу,

      Вольне слово в душі, наче свічку, гашу.

      Хоч труджусь день і ніч, не доїм, не досплю,

      А все чую, немов я на панськім роблю.

      І хоч труд свій люблю, а все сіпа гачок:

      Ти прикутий до нього, мов раб до тачок.

      Хоч добра доробивсь, та воно лиш тяжить,

      Мов чуже для когось, мушу я сторожить.

      З ким в життю не зійдусь, все підляжу йому;

      Так чи сяк вибирать – все найтяжче візьму!

      І хоч часом в душі підіймається бунт,

      Щоб із пут отрястись, стати твердо на ґрунт, —

      Ах, то й се не той гнів, що шаблюку стиска,

      Се лиш злоба низька і сердитість рабська.

      Вавилонські жінки, відвернувшись, ідіть

      І на мене здивовано так не глядіть!

      Щоб не впало прокляття моє на ваш плід,

      Не прийшлось би раба привести вам на світ.

      Вавилонські дівчата, минайте мене,

      Хай мій вид співчуттям серце вам не торкне!

      Щоби вам не судилась найтяжча судьба,

      Найстрашніша клятьба – полюбити раба!»