Шопоголік. Софи Кинселла
Читать онлайн книгу.
щоб мій новий шалик просмердів димом!
– Отже, що ти робитимеш на цих вихідних? – запитує вона і робить затяжку. – У тебе все гаразд? Не хочеш у наше село?
Саме так Сьюз завжди називає свій родинний будиночок у Гемпширі. «Наше село». Ніби в її батьків є власне село, що цілком належить лише їм.
– Усе в мене гаразд, – відповідаю я похмуро, вивчаючи телепрограму. – Я збираюся відвідати своїх батьків.
– Ну гаразд, – говорить Сьюз. – Переказуй мамі мої вітання.
– Перекажу, – згоджуюсь я. А ти мої – Пепперові.
Пеппер – конячка Сьюз. Вона сідає в сідло десь зо три рази на рік, а може, й менше, але коли її батьки заводять розмову про те, щоб його продати, вона влаштовує справжню істерику. Його утримання коштує десь тисяч п’ятнадцять на рік. П’ятнадцять тисяч фунтів. І що він робить за такі гроші? Стоїть собі в стайні та наминає яблука. Я б не відмовилася бути конем.
– А до речі, – говорить Сьюз. – Рахунок за комуналку прийшов. По три сотні з кожної.
– Триста фунтів? – Я розгублено дивлюся на неї. – Що, просто зараз?
– Так. Насправді вже й пізнувато. Просто випиши мені чек чи що.
– Добре, – відповідаю якомога спокійніше. – Отримаєш свої три сотні. – Я тягнуся до сумки і одразу ж виписую чек. Сьюз стягує з мене таку помірну орендну плату, що я завжди беру на себе половину рахунків, а іноді ще трохи й доплачую. І все ж таки, простягаючи їй цей папірець, я відчуваю холод усередині. Отак просто – мінус іще три сотні. І ще треба щось вирішувати з тим дурнуватим рахунком від «Візи». Не надто вдалий місяць.
– О, а ще хтось дзвонив, – згадує Сьюз, розглядаючи якийсь папірець. – Еріка Паралель. Знаєш таку?
– Еріка Паралель? – іноді мені здається, що Сьюз свого часу передала куті меду з розширенням свідомості.
– Парнелл. Еріка Парнелл із «Ендвіч-Банку». Можеш їй передзвонити?
Я витріщаюся на Сьюз, вклякнувши від жаху.
– Вона дзвонила сюди? За цим номером?
– Так. Цього вечора.
– От гадство, – серце в мене шалено калатає. – Що ти їй сказала? Сказала, що в мене гнійна ангіна?
– Що? – тепер уже черга Сьюз витріщатися на мене. – Звичайно, я не казала ні про яку бісову ангіну!
– А вона питала про мою ногу? Узагалі щось про моє здоров’я?
– Ні! Вона спитала лиш, де ти. І я відповіла, що на роботі.
– Сью-ю-юз! – волаю я у відчаї.
– А що я мала сказати?
– Ти мала сказати, що я в ліжку, з ангіною й поламаною ногою!
– Ну, дякую, що попередила! – Сьюз, примружуючись, дивиться на мене й схрещує ноги, сідаючи в позу лотоса. У Сьюз найдовші, найтонші, найгнучкіші ноги, які мені лишень доводилося бачити. У чорних легінсах вона страшенно схожа на павука.
– А до чого взагалі весь цей шухер? – допитується вона. – Ти знову в боржниках?
Я в боржниках?
– Та зовсім трохи, – знизую плечима. – Воно якось вирішиться.
Западає тиша, потім я підводжу очі й бачу, як Сьюз розриває мій чек.
– Сьюз! Не роби дурниць!
– Повернеш,