Шопоголік. Софи Кинселла
Читать онлайн книгу.
приголомшена і трохи розлючена. Вони це серйозно? У мене й близько немає шести з половиною мільйонів фунтів. У мене десь… із чотири мільйони залишилося. Чи, може, п’ять? Хай там як – цього недостатньо. Я втуплююся в газетну сторінку, почуваючись обдуреною. Здається, ті, хто виграє в лотерею, повинні б мати змогу придбати все, що завгодно, але я вже почуваюся збіднілою, якоюсь неповноцінною.
Трохи ображена, я відкидаю газету і тягнуся до безкоштовно взятої десь листівки, у якій повно яскравих фото білих підковдр по 100 фунтів. Оце вже краще. «Коли виграю в лотерею, спатиму лише під білими накрохмаленими підковдрами», – вирішую я. І в мене буде біле залізне ліжко, пофарбовані дерев’яні віконниці та пухнастий білий халат…
– То як справи у світі фінансів? – У мої думки вривається мамин голос, і я підводжу погляд. Вона стрімко влітає до кухні, і досі зі своїм «Ностальгійним» каталогом. – Приготувала каву? Давай швиденько, люба моя!
– Саме збираюсь, – відповідаю я і трохи соваюсь, нібито щоб устати зі стільця. Але, як я й очікувала, мама встигає поперед мене. Вона дістає керамічний слоїк, якого я раніше в неї не бачила, і ложкою насипає каву в нову позолочену джезву.
Мама – дивна людина. Вона весь час купує якісь нові штукенції для кухні, а старі просто віддає благодійним організаціям. Нові чайники, нові тостери… За цей рік у нас уже було три нові відра для сміття – темно-зелене, потім хромоване, а тепер-от із жовтого напівпрозорого пластику. Подумати лишень, скільки грошви вона на все це тринькає.
– Гарненька спідничка! – каже вона, ніби вперше побачивши мене. – Де купила?
– «Донна Каран», – бурмочу я у відповідь.
– Дуже красива, – провадить вона далі. – Дорога?
– Не те щоб надто, – говорю я, не замислюючись. – Фунтів із п’ятдесят.
Це не те щоб цілковита правда. Насправді ціна її ближче до ста п’ятдесяти. Але зовсім не варто розповідати мамі, що скільки насправді коштує, бо тоді в неї буде інфаркт. Хоча ні, вона відразу все розповість моєму татові – і тоді інфаркт буде в них обох, а я залишуся сиротою.
Тож я вже звикла мислити в двох паралельних вимірах. «Справжні ціни» та «Ціни для мами». Це трохи схоже на те, коли в магазині знижка 20 відсотків на все, і ти ходиш по ньому, подумки знижуючи всі ціни. До такого досить швидко призвичаюєшся.
Хоча є деяка відмінність: я керуюся системою плинних цін, як під час вирахування податку на прибуток. Починаю з 20 відсотків (якщо щось коштує насправді 20 фунтів, я кажу, що купила за 16) і можу дійти до… та й до 90 відсотків, якщо доведеться. Я колись купила чоботи за дві сотні і сказала мамі, що віддала за них лише двадцятку – на розпродажі. І вона повірила.
– Ти що, шукаєш квартиру? – цікавиться вона, зиркнувши мені через плече на сторінку оголошень про нерухомість.
– Ні, – похмуро відповідаю я і перегортаю сторінку брошури. Мої батьки насідають на мене, щоб я купила квартиру. Вони взагалі уявляють собі, скільки ті квартири коштують? І я зараз не про квартири в Кройдоні говорю.
– А