Шопоголік. Софи Кинселла
Читать онлайн книгу.
Але він дуже гарної думки про твої статті! Він каже…
– Це просто чудово! – перебиваю я її. – А зараз даруйте, я дуже поспішаю. Рада була побачити вас. Переказуйте вітання Томові!
Я так поспішаю до будинку, що збиваю коліно об одвірок. А потім відчуваю легку провину. Варто було хоча б нормально попрощатися. Але чесне слово! Якби я почула ще хоч би слово про недоумка Тома і його придуркувату кухню, я просто збожеволіла б.
Утім, коли сідаю дивитися Національну лотерею, я вже зовсім про них забуваю. Ми чудово повечеряли – курятиною по-прованськи з «Маркс та Спенсер», випивши пляшку доброго «Піно Ґриджо», яку я привезла із собою. Я знаю, що та прованська курка куплена в «Маркс та Спенсер», бо я й сама не раз купувала її там. Упізнаю сушені на сонці помідори, оливки та й усе інше. Але мама, звичайно, однаково доводить, що приготувала її лише зі свіжих продуктів, за власним рецептом.
Не розумію, чому вона із цим так морочиться. Усім узагалі байдуже, до того ж ця вечеря лише для нас із татом. І зрештою, чудово видно, що на нашій кухні не буває сирих продуктів. Є купа порожніх картонних коробок, багато готових страв – і жодних перехідних етапів. І все ж таки мама нізащо не визнає, що купує готові страви, навіть коли це загорнутий у фольгу пиріг. Тато їсть ті пироги, начинені пластиковими грибами та политі липким соусом, і говорить із незворушним обличчям: «Яка смакота, кохана». А мама посміхається у відповідь, щиро задоволена собою.
Але сьогодні ми вечеряємо не фольгованим пирогом, а куркою по-прованськи. (Чесно кажучи, як на мене, вона справді схожа на приготовану вдома, хоча навряд чи хтось сам так дрібнесенько нарізав би червоний перець, правда ж? У людей зазвичай є важливіші справи.) Хай там як, але ми її доїли, запиваючи щедрими ковтками «Піно Ґриджо»; у духовці запікається шарлотка – і я мимохідь пропоную всім разом піти подивитися телевізор. Адже я поглянула на годинник і знаю, що Національна лотерея вже почалася. Усе станеться за лічені хвилини. Боже, я вже не можу чекати.
На щастя, мої батьки не з тих, хто полюбляє теревенити про політику чи обговорювати книжки. Ми вже перетерли всі сімейні новини, я розповіла їм, як у мене справи на роботі, вони відзвітували про свою подорож на Корсику, тож тепер варто якось пожвавити розмову. Час увімкнути телевізор – хоча б для того, щоб він підказав нам нові теми для балачок.
Тож ми перебазовуємося у вітальню, тато засвічує «вогонь» у штучному каміні та вмикає телевізор. І – о так! – ось вона! Національна лотерея, у розкішній студії. Сяють вогні, Дейл Уїнтон перекидається жартами з Тіффані із «Жителів Іст-Енду», а глядачі підтримують їх захопленими вигуками. У мене в животі вузол затягується щораз міцніше й міцніше, а серце шалено калатає. За кілька хвилин ці кульки випадуть. За кілька хвилин я стану мільйонеркою.
Я спокійно спираюся на спинку канапи і думаю, що робити, коли виграю. Тобто саме в мить виграшу. Верещати? Чи сидіти тихо? Може, не треба нікому розповідати про це першого ж дня. А може, не треба нікому розповідати взагалі.
Ця думка несподівано пронизує мене. Я можу стати таємним переможцем!