Янголи і демони. Дэн Браун
Читать онлайн книгу.
комп’ютери, факси, електронні карти комплексу Ватикан і телевізори, налаштовані на Сі-ен-ен. Чоловіки в смугастих панталонах гарячковито стукали по клавіатурах, уважно слухаючи інформацію у футуристичних навушниках.
– Зачекайте тут, – сказав гвардієць.
Залишивши їх, він попрямував через усю кімнату до винятково високого й худорлявого чоловіка в темно-синій військовій формі. Той розмовляв по мобільному телефону й тримався так рівно, що аж вихилявся назад. Гвардієць щось йому сказав, той швидко глянув на Ленґдона й Вітторію і кивнув. Тоді повернувся до них спиною і продовжив телефонну розмову.
Гвардієць повернувся до них.
– Командир Оліветті за хвилину підійде до вас.
– Дякуємо.
Гвардієць рушив назад до сходів.
Ленґдон із цікавістю розглядав командира Оліветті, розуміючи, що це, по суті, головнокомандувач збройних сил цілої держави. Вітторія з Ленґдоном чекали, спостерігаючи за тим, що відбувалося в кімнаті. Гвардійці в маскарадних костюмах бігали сюди-туди, вигукуючи накази італійською.
– Continua cercando! – прокричав один у телефон.
– Probasti il museo? – запитав інший.
Ленґдонові не потрібно було досконало знати італійську, щоб зрозуміти, що служба безпеки Ватикану зайнята енергійними пошуками. Це втішало. Засмучувало те, що, вочевидь, вони іще не знайшли антиматерії.
– Як ви? – спитав Ленґдон Вітторію.
Та знизала плечима і втомлено усміхнулась.
Командир нарешті закінчив розмову і пішов через кімнату до них. Здавалося, що із кожним кроком він стає ще вищий. Ленґдон сам був доволі високий і не звик дивитися на інших угору, але командир Оліветті цього вимагав. Ленґдон одразу відчув, що командир – чоловік бувалий, який пережив за вік чимало бур. Обличчя він мав жорстке й енергійне. Темне волосся було підстрижене по-військовому коротко, а очі палали тією твердою рішучістю, яка приходить тільки за роки суворої дисципліни. У всіх його рухах відчувалася військова точність, а навушник, старанно схований за вухом, робив його більше схожим на офіцера секретної служби США, ніж на головнокомандувача швейцарської гвардії.
Командир звернувся до них англійською з сильним італійським акцентом. Попри величезний зріст, говорив він на диво тихо, майже пошепки. Однак у кожному його слові відчувалася військова чіткість і категоричність.
– Доброго дня, – сказав він. – Я командир Оліветті – Comandante Principale швейцарської гвардії. Це я телефонував вашому директорові.
Вітторія подивилася на нього знизу вгору.
– Дякую, що зустрілися з нами, сер.
Командир не відповів. Він показав жестом, щоб вони йшли за ним, і повів їх через лабіринт електронних пристроїв до дверей у бічній стіні приміщення.
– Заходьте, – сказав, притримуючи двері.
Ленґдон і Вітторія опинилися в напівтемній кімнаті, де стояв довгий ряд моніторів. На них безперервно змінювались чорно-білі зображення різних місць комплексу. Перед моніторами сидів і уважно стежив за картинками молодий гвардієць.
– Fuori, –