«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских
Читать онлайн книгу.
носія традиції, у його побут та повсякдення, у систему ритуалів, вірувань, норм та заборон, яка обрамляє життя. Саме тому я вважаю за доцільне розглядати нижчу міфологію комплексно, як одну зі складових тієї частини людського досвіду, яку можна визначити як «релігійність, що переживається».
Підсумовуючи цей доволі строкатий за змістом розділ, наголошу на важливості розуміння того, що не існує жодного достатньо повного і, головне, «нашого внутрішнього» джерела, яке б представляло саму дохристиянську традицію і яке можна було б визнати цілком надійним та адекватним відтворюваному змісту. Деякі літописи збереглися лише в одному списку, а деякі мають десяток копій. Помилкою було б думати, що давньоруські літописи та хроніки відображають власне актуальний фольклор чи міфологію того часу, коли вони писалися, або попередніх епох. Перші хроністи були книжниками й наслідували візантійську книжну традицію – вони конструювали історичну концепцію, створюючи власний фольклор, актуальний на той період розвитку середньовічної держави. Поступово окремі записи хронік, сказання, повчання, тексти інших жанрів об’єднувались у великі літописні зводи. Вони мали різних авторів, були неоднаковими за стилем викладу й характером інформації, але завжди несли на собі відбиток поглядів їхніх укладачів. Останні не тільки редагували своїх попередників, а й доповнювали існуючі зразки новими фактами, скорочували або вилучали певну інформацію, осучаснювали виклад згідно з нагальними «замовленнями» середньовічної князівської влади. Важливо також усвідомлювати очевидне: давньоруська книжність, навіть у її апокрифічних варіантах, була, безумовно, християнською (християнство у його візантійському, східному вигляді). Практично жодних «слідів» та «реліктів» дохристиянських вірувань, які б підтверджувались археологічними джерелами, ця книжність не зберегла.
Нині в суспільстві, що переживає черговий виток «архаїчного синдрому» та поглиблення комплексу віктимності цілої нації під тиском несприятливих політико-економічних обставин і трагедії війни, є потреба бачити «живучість язичництва», «прадавні звичаї та традиції» у сьогоденні, упевнюючись в унікальності національної культури, однак надмірно романтизуючи її. Утім, із перспективи історика та антрополога все це виглядає доволі прозаїчно й утилітарно. Адже базові принципи історичного дослідження – це прискіплива та ретельна оцінка джерела, визначення вагомості згідно з його цінністю для аналізу та пояснення подій і явищ. Наголошу також на тому, що для професійного історика чи антрополога не існує кліше «прямої мови минулого», оскільки він знає, що будь-який текст – це певна трансляція, багатошарова й строката «упаковка» низки контекстів і смислів, до якої належить мати відповідну дослідницьку дистанцію.
Міфологічні вірування та уявлення, зафіксовані дослідниками в XIX – на початку XX ст., були вже продуктом глибоко пізньосередньовічної