Темні уми. Александра Бракен
Читать онлайн книгу.
правильно.
То чому ти тільки мені допомогла?
Питання вигулькнуло, як чортополох – колючий і коренистий. Я витерла обличчя рукою, намагаючись позбавитись рокоту в голові, але на це не було ради. А потім виникло дивне відчуття, ніби в грудях щось здіймається – так наче десь із мого єства рветься вгору щось важке. Можливо, мій крик.
– А що з рештою? – не впізнала я власного голосу. – Що з іншими? Тобто іншими дітьми?
Кейт зосереджено дивилася лише вперед на дорогу.
– Вони можуть почекати. У них ситуація не настільки критична, як твоя. У слушний час, і я в цьому впевнена, ми повернемося по них, але наразі я за них не хвилююся. Вони житимуть.
Раптом у її тоні вловила щось більше, ніж просто слова. У тому, як зневажливо було промовлено оте «вони житимуть», я вже майже сподівалася побачити, як вона відмахнеться рукою. Не турбуйся. Не зважай на те, як погано з ними поводяться чи як карають, не зважай, що вони тренуються в стрільбі їм у спини. Боже, мені блювати хотілось!
Я всіх їх покинула, всіх. Я Сем покинула, хоча й обіцяла, що ми вийдемо разом. Після всього того, що вона зробила, щоби мене захистити, я просто залишила її там…
– О, ні, Рубі! Пробач. Я навіть не замислювалася, як ці слова ти можеш сприйняти. – Вона говорила, поглядаючи то на мене, то на дорогу. – Я мала на увазі… навіть не збагну, що саме. Я була там багато тижнів, але досі й гадки не маю, як воно там жити. Я не мала поводитись так, знаючи, через що ти пройшла.
– Просто я там їх залишила… – мовила я, байдуже, що в мене тремтів голос й довелось обхопити руками лікті, щоб не вчепитися в неї. – Чому ти тільки мене забрала? Чому інших не врятувала? Чому?
– Я вже казала тобі, – тихо промовила вона. – Я мала врятувати тебе. Інакше вони б убили тебе. Решта – у безпеці.
– Вони завжди у небезпеці, – заперечила я, замислившись, чи вона хоч раз ступала ногою за межі ізолятора.
Як вона могла не помітити? Як вона могла не почути, не відчути, не вдихнути? Повітря у Термонді було наскільки пройняте страхом, що його можна було смакувати, як блювотиння у горлі.
У тому місці я вже через добу знала, що там навіть повітря пройняте ненавистю та жахом, які по колу живлять одне одного. ССПівці нас ненавиділи, тому змушували нас їх боятися. А ми, боячись, ненавиділи їх ще більше. Панувало мовчазне усвідомлення, що ми у Термонді з вини одні одних. Без солдатів не було би табору, але якби не було Псі-виродків, то й солдати були б не потрібні.
То хто ж винний? Усі? Ніхто? Чи ми?
– Тобі слід було мене залишити, а забрати когось іншого, когось кращого, бо ж їх через це покарають; я знаю, що вони скривдять їх, і це я винна, що пішла, що залишила їх там.
Я знала, що плету нісенітниці, але не могла узгодити думки з язиком. Те відчуття серцепоглинаючої провини, смутку, що охопив мене всю і від якого тепер ніколи не вибавитись, – як комусь про це розповісти? Як дібрати для цього потрібні слова?
Кейт розкрила було рот, але попервах так і не спромоглася сказати хоч слово. Міцно обхопивши кермо, вона з’їхала на