Темні уми. Александра Бракен
Читать онлайн книгу.
далі. Є одне слово… – повернувшись і пильно вдивляючись на свої пальці на кермі, промовила вона. – У англійській мові нічого подібного не існує. Це португальське слово. Saudade. Знаєш таке?
Я похитала головою, бо навіть у рідній мові половини слів не знала.
– Це радше… чіткого визначення не існує. Це радше вираження почуттів – страшного суму. Це те відчуття, коли усвідомлюєш, що те, що ти втратила, втрачено навіки і ти вже ніколи його не повернеш. – Кейт глибоко вдихнула. – Мені це слово часто спадало на думку в Термонді. Бо життя, яке у тебе було раніше – яке у всіх нас було колись, – ніколи вже до нас не повернеться. Але знаєш, кожен кінець має свій початок. Дійсно, ти не можеш повернути втрачене, але ти можеш залишити його у своєму минулому. Почати із чистого аркуша.
Я й справді розуміла, до чого вона веде, усвідомлюючи, що ці слова линуть із тих місцин, де по-справжньому добре і затишно, але коли тебе стільки часу колошматило в страшній круговерті, сама думка про такий поділ свого життя була нестерпною.
– Ось, – мовила вона, опускаючи руку за комір своєї сорочки, а тоді витягнула довгий срібний ланцюжок із округлим, трохи більшим за пучку великого пальця дармовисиком. Коли я простягнула руку, вона опустила ланцюжок мені на долоню. Від тепла її тіла він досі був теплим, але я здивувалась, зрозумівши, що дармовисик – пластиковий.
– Ми називаємо його тривожною кнопкою, – пояснила вона, – якщо тиснутимеш його секунд із двадцять, він активується, і тоді будь-який агент, котрий перебуває поблизу, тобі відповість. Не думаю, що тобі колись доведеться ним скористатися, але я хочу, щоби ти мала його. Якщо колись злякаєшся або якщо нас розлучать, ти натиснеш його.
– Він мене відстежуватиме? – Чомусь від цієї думки мені стало трохи незатишно, але я все одно вдягнула ланцюжок.
– Хіба що ти активуєш його, – пообіцяла Кейт. – Ми зробили їх саме такими, щоби ССПівці випадково не вистежили подаваний ними сигнал. Я обіцяю, Рубі, що тут тебе ніхто не контролює.
Узявши дармовисик, я тримала його великим та вказівним пальцями. Усвідомивши, які в мене брудні руки і скільки бруду позабивалося під нігті, я скинула його. Я і гарні речі поки що не надто гармоніюємо.
– Можна я ще дещо спитаю? – Я почекала, поки вона нарешті знову виїде на дорогу, але навіть тоді мені довелось докласти зусиль, щоб вичавити із себе ці слова. – Якщо Дитячу Лігу створили, щоби покінчити з таборами, чому ти взагалі завдала собі клопоту витягати звідти нас із Мартіном? Чому ти просто не підірвала Контроль-вежу, поки перебувала всередині?
Кейт на мить затулила рот рукою.
– Мене не цікавлять такі операції, – мовила вона. – Мене цікавить те, що справді дає результат, – допомагати вам, діти. Можна зруйнувати фабрику, а вони лише натомість збудують нову. Але якщо зруйнуєш життя – то по всьому. Людину вже ніколи не повернеш.
– А взагалі люди в курсі? – витиснула я з себе. – Чи люди знають, що вони взагалі нас не переробляють?
– Поняття не маю, – мовила Кейт. –