Темні уми. Александра Бракен
Читать онлайн книгу.
що дорослі не чують частот Спокій-контролю.
Ми обидвоє кивнули.
– Вчені працювали над створенням частот, які здатні чути й опрацьовувати лише деякі діти з паранормальними здібностями. Є довжини хвиль, які здатні чути всі, а є такі, які чують тільки Зелені, чи Сині, чи – як у вашому випадку – лише Помаранчеві.
У цьому був сенс, але від того було не менш страшно.
– Знаєш, мені цікаво, – повела Кейт, – як у вас це вийшло? Надто в тебе, Рубі. Ти потрапила в той табір такою малою. Як ти змогла викрутитися під час сортування?
– Я… це якось само собою вийшло, – мовила я. – Я сказала чоловікові, котрий мав перевіряти, що я – Зелена. І він повірив.
– Слабачка, – встряв Мартін, дивлячись просто на мене. – Мабуть, навіть сил своїх застосовувати не довелося.
– Мені не подобалось вважати це силою… бо це ніби означає, що їм треба радіти. А радіти тут, безперечно, нічому.
– Я попросив декого помінятися зі мною місцями під час сортування П та Ч. Не хотів йти з ними, розумієш? – Мартін нахилився вперед. – Тому відвів убік одного новачка із Зелених, приблизно мого однолітка, і змусив його зробити так, щоб охоронець гадав, що він – то я. І так робив я із кожним, хто запитував. Один за одним. Круто, га?
Від огиди у мене всередині аж запекло. Він, цілком зрозуміло, не жалкував про вчинене. Може, я й збрехала, хто я, але я не змушувала інших дітей іти проти власної волі. Невже вміння керувати здібностями, як у Помаранчевих, призводить до такого? Перетворює на якогось монстра, здатного на будь-які вчинки, бо ніхто не може його спинити?
Чи свідчить це про силу?
– Отже, ти змушуєш людей повірити, що вони ті, ким не є? – запитала Кейт. – Я гадала, що Помаранчеві можуть тільки наказувати будь-що іншим, що це такий собі гіпноз?
– Та ні, – мовив Мартін. – Я вмію набагато більше. Я змушую людей робити те, що мені треба, змушую їх відчувати те, що я хочу. Як ото з малим, з яким я помінявся ролями. Я теж змусив його почуватись наляканим, щоби він боявся виходити з боксу, щоби він гадав, що прикидатися мною – то непогана думка. Той, хто мене допитував, здається, з моєю допомогою збожеволів. Так, я можу наказати людям чинити так чи інакше, але коли хочу комусь нашкодити, то радше змушую його сердитися по-справжньому на людину, на яку я його цькую.
– Он як, – мовила Кейт. – І у тебе так, Рубі?
Ні, власне, зовсім не так. Я глянула на мої руки, на яких під нігтями досі був засохлий бруд. Я гадала, що якщо розповім, на що саме я здатна, то приголомшу їх понад свої сподівання.
– Я не навіюю людям думки, я просто бачу різні речі.
Принаймні наскільки мені відомо.
– Ого… оце так… ого. Знаю, що повторююся, але ви обидва надзвичайні. Тільки й думаю про те, що ви могли би зробити, щоб допомогти нам. Неймовірно!
Розвернувшись, я повернула голову так, щоби побачити дорогу. Я відчула, як за спиною Мартін схопив кілька пасем мого волосся і почав накручувати на палець. Я бачила відображення свого кругловидого обличчя у дзеркалі заднього огляду: великі очі, що здавались