Темні уми. Александра Бракен
Читать онлайн книгу.
у нього маленькі червоні округлі бризки.
Обличчя у Роба напружилось, коли він помітив, куди спрямовано мій погляд. Ця ж таки рука зникла за спиною Кейт, міцно обійнявши її за стан.
– Невиправна серцеїдка, га? – Кейт підвела на нього очі. – Вона чудово годиться для внутрішніх завдань. Хто відмовить цьому личку? Помаранчева.
Роб присвиснув.
– От дідько!
Вони оцінюють Помаранчевих. Тільки уявити собі!..
– Із Сарою все добре? – поцікавилася я.
Роба питання спантеличило.
– Вона про Нору Дженкінз, – пояснила Кейт. – Сара – то ім’я для прикриття.
– З нею все гаразд, – мовив Роб, кладучи мені на плече руку. – Наскільки я знаю, вони досі її допитують. Я упевнений, що наші люди в Термонді сповістять нас, коли щось зміниться.
У мене раптом заніміли руки.
– А тебе справді звати Кейт?
Вона засміялась.
– Так, але прізвище у мене Конор, не Беґбі.
Я кивнула, певна річ, не розуміючи, що далі питати чи робити.
– Ти ж наче казала, що їх двоє?
Роб пильно дивився через моє плече. Нараз я відчула, як двері за спиною відчинились і з якимось хлипом захряснулися.
– Ось він, – мовила Кейт на подобу гордої мами-квочки. – Мартіне, ходи сюди, познайомся з твоїм новим товаришем. Він повезе нас у Джорджію.
Мартін підійшов і потиснув чоловікові руку, навіть швидше, ніж Роб встиг її подати.
– А тепер, – промовила Кейт, плескаючи в долоні, – хоч у нас обмаль часу, але ми мусимо помитися та перевдягтися у щось менш примітне.
Позашляховик протягло заскрипів, коли Роб розчинив одні із задніх дверей. Коли він повернувся, сонячні промені освітили руків’я зброї, засунутої за пояс його джинсів. Коли він потягнувся за чимось, чого я не могла розгледіти, я позадкувала.
Я була не настільки дурною, щоби не знати, що один з них чи обоє озброєні, але все одно у мене всередині все стиснулося. Я відвернулась, опустивши очі на брудні плями, що пов’їдалися у асфальт, і чекала, поки двері машини знову зачиняться.
– Ось, тримайте, – мовив Роб, простягаючи кожному з нас по чорному заплічнику. Мій товариш-фрік одразу ж перевірив його вміст, так ніби то були гостьові подаруночки.
– Здається, у душовій на заправці досі є проточна вода, але не для пиття, – продовжував Роб. – Там змінний одяг і деякі речі першої необхідності. Сто років там не сидіть, але й надто не поспішайте, змийте з себе той табір.
Змити з мене Термонд? Витерти гумкою, наче брудну пляму? Може, я й здатна стирати чужі спогади, але своїх позбуватися не вмію.
Я мовчки схопила заплічник, у голові вже почало гудіти. Я знала цей симптом, тому зробила крок назад. Зачепившись підбором за нерівне бетонне покриття, я розкинула руки в марній спробі відновити рівновагу, проте єдина тверда річ, що трапилася, була рука Роба.
Може, він вирішив, що повівся як лицар, підтримавши мене, але краще б він дав мені впасти. Мій мозок з полегшею закрався у думки Роба. Нараз тиск, що до того часу наростав у потилиці, впав, змусивши