Темні уми. Александра Бракен
Читать онлайн книгу.
баки. Я відвернулась і відійшла від того місця, яке все меншало, меншало, меншало, допоки темне хмаровиння Робінових спогадів не поглинуло все.
Я рвучко звільнилася і, задихана, вирвалась із чорнильних мочарів.
Роб інстинктивно відпустив мою руку, але Кейт смикнулася вперед і з нею трапилося би те саме, якби я не випростала обидві руки, зупиняючи її.
– З тобою все гаразд? – запитала вона. – Ти вся зблідла.
– Усе гаразд, – насилу відповіла я спокійним і рівним тоном. – Досі трохи паморочиться у голові від ліків.
Мартін, стоячи за моєю спиною, роздратовано зітхнув. Переминаюсь і нетерпляче буркочу. Він із підозрою зиркнув у мій бік, і на одну мить, не тривалішу за одне биття серця, я злякалася, що він зрозумів, що я щойно побачила. Але ж ні, контакт тривав недовго, лише кілька секунд, байдуже, якими тривалими вони видавались мені.
Я не підводила очей, ретельно уникаючи облич обох дорослих. Я не могла примусити себе поглянути на Роба – не після побаченого його злочинства, – і я знала, що, поглянувши на Кейт, я вмить видам себе. Вона би одразу спитала, що не так, а я б не могла переконливо збрехати. Я би зізналася, що її хлопець чи партнер – чи хай там хто він для неї – розбризкав мізки двох підлітків по всьому провулку.
Роб спробував запропонувати мені пластикову пляшку з водою з переднього сидіння, стиснувши губи так, що вони перетворились на тонку смужку. Мій погляд знов завмер на крихітних червоних цятках, що розбризкались по його обшлагу.
Він повбивав їх. Відлунювало у моїй голові. Може, кілька днів чи навіть тижнів тому, але то малоймовірно. Хіба би він не перевдягнувся в іншу сорочку чи не спробував відіпрати її? А потім він прийшов сюди, щоби нас теж убити?
Роб мені всміхнувся, показуючи всі свої зуби. Усміхнувся. Так ніби він щойно не задув два життя, стріляючи впритул і спостерігаючи за тим, як дощ змиває їхню кров у канаву.
У мене так сильно затрусилися руки, що довелося міцно вхопити заплічник, аби він нічого не помітив. Я гадала, що втекла від монстрів, що вони залишились під замком по той бік електричної загорожі. Але привиддя безсмертне, і воно наздогнало мене тут.
Я – наступна.
Я проковтнула крик, що рвався з горла назовні, і всміхнулася йому у відповідь, хоча все моє єство протестувало. У мене не було навіть краплі сумніву, навіть крихти вагання, що якби він знав, що я щойно побачила, то наступні кілька днів Кейт би відпирала з його сорочки і мою кров.
Вона знає, – міркувала я, йдучи вслід за Мартіном у приміщення заправки. Кейт, яка пахне розмарином, яка несла мене коридором, яка врятувала мені життя. Вона мусить знати.
І вона все одно його цілувала.
Заправка мала такий вигляд, ніби її знищили дикі звірі, утім, ймовірність того, що це правда, була досить високою. Найрізноманітніші брудні відбитки лап утворювали на підлозі приголомшливі візерунки із вкрапленнями липких червоно-коричневих латок, що вели туди, де стояли харчі.
У крамниці тхнуло чимось кислим, хоча відділ напоїв