Розфарбований птах. Ежи Косинский
Читать онлайн книгу.
Корові вдалося зламати двері. Вона відійшла від вогню на безпечну відстань і, обравши зручну для спостережень місцину, меланхолійно ремиґала свою жуйку.
Тоді нутро хатини вже перетворилося на горнило. Вогонь вистрибував крізь вікна й щілини. Солом’яний дах зайнявся знизу й лиховісно димів. Я захоплювався Мартою. Невже все це залишало її байдужою? Може, чари й заклинання вберігали стару від вогню, коли все навколо оберталося попелом?
Вона досі не вийшла. Жар робився нестерпним. Мені довелося відійти до дальнього краю подвір’я. Вогонь уже перекинувся на курник і корівник. Чимало наляканих пожежею щурів шалено тікали з подвір’я. Із темної крайки поля на вогонь дивилися жовті котячі очі, в яких відбивалися язики полум’я.
Марта так і не з’явилася, однак я був переконаний, що вона може вибратися неушкодженою. Проте коли впала одна стіна, засипавши обвуглені нутрощі хати, я почав сумніватися, що колись побачу стареньку знову.
Мені здалося, наче разом із хмарами диму до неба полетів дивний видовжений силует. Що це було? Чи могла Мартина душа тікати на небеса? А може, це була сама Марта, що воскресла в полум’ї, скинула свою стару жорстку шкіру і полетіла геть від землі на вогняній мітлі, наче відьма в історії, яку оповідала мені мама?
Я продовжував витріщатися на виставу іскор і полум’я, аж раптом чоловічі голоси та собачий гавкіт висмикнули мене з фантазій. Наближалися фермери. Марта завжди застерігала мене щодо селян. Вона казала, якщо вони схоплять мене самого, то втоплять, як сліпе кошеня, або зарубають сокирою.
Щойно у відблисках світла з’явилася перша людська постать, я кинувся навтьоки. Вони мене не бачили. Я біг, наче божевільний, наштовхуючись на непомітні пні та колючі кущі. Урешті-решт я покотився до балки. Я чув віддалені голоси людей і гуркіт стін, що падали, а потім заснув.
Прокинувся я на світанку, мало не замерзнувши до смерті. Над краями балки павучими тенетами натягнулася завіса туману. Я виліз на вершечок пагорба. Цівки диму й поодинокі язики вогню підіймалися над купою випаленого дерева й попелу на місці, де раніше стояла Мартина хатина.
Навколо було тихо. Я вірив що зараз зустріну в балці своїх батьків. Я вірив, що навіть далеко від мене вони мусили дізнатися про те, що зі мною сталося. Хіба ж я не був їхньою дитиною? Хіба батьки потрібні не для того, щоб бути поруч зі своєю дитиною в часи небезпек?
Я погукав їх, раптом вони вже були близько. Але ніхто не відповів.
Я був стомлений, змерзлий і голодний. І гадки не мав, що робити й куди податися. Моїх батьків досі не було.
Я затремтів, і мене знудило. Я мусив знайти людей. Мусив піти до села.
Кульгаючи вкритими синцями ногами, я обережно прокладав собі шлях у пожовклій осінній траві до віддаленого села.
2
Моїх батьків ніде не було. Я побіг через поле до селянських хатинок. На роздоріжжі стояло погниле розп’яття, колись пофарбоване в синє. Нагорі висіла ікона, з якої пара майже непомітних, але, вочевидь,