Ситуація «нуль», або Побачити Алькор. Володимир Єшкілєв
Читать онлайн книгу.
так напрягла і не було у тому напрязі ніякого позитиву.
– А то правду кажуть, що вона сатанистка? – Марта кинула до вогнища одну з червоних Вікиних серветок. Жирна пляма від сирної запіканки спалахнула швидше за папір.
– Ти припухла? Яка вона тобі сатанистка?
– Та кажуть.
– Хто каже?
– Пацани.
– Які ще пацани?
– Правильні пацани, ровні. – М’язи на голих руках Марти напружилися. Вона знала, що від Мармури недовго й по пиці отримати і, про всяк випадок, мобілізувалася.
– Ні, дєвушка, ти кажи, бо щас будеш сама за цей свій гон атвєчать.
– Це не гон.
– Це гон, дєвушка, це капта повна.
– Шо ти до неї догреблася? – Едик спробував вписатися за Марту на приколі. Йому подобалося її сухе, красиво збудоване тіло. Він уже двічі пропонував Марті пекнутися не за так, але та вмикала чи то тупу чи то дивну.
– Едя, не втикайся, – відокремила його Мармура. – Ця самурка[4] токо шо мою кращу подругу сатанисткою обізвала. Я таке не попускаю.
– Вона не самурка, – спохмурнів Едик.
– Чуєш, шкуро, діса за дісу[5]! – перейшла у контрнаступ Марта і негайно отримала по носі. За півгодини, коли Памперс притарабанив додаткову заправку, старе добре туснюче місце нагадувало той погромлений вагончик з фільму «Вбити Білла», у якому Чорна Мамба мочила іншу зміюку. Добре ім’я Інни-Беконті було захищене найрадикальнішим способом: Марта поперемінно прикладала вологу серветку до розбитого носа й до фінгала під лівим оком.
Мармура також отримала від Едика з Вікою. Обізвавши всіх останніми словами, вона з непримиренним понтом залишила цегляний лабіринт. Мармура вирішила, що тепер уже стопудово кине цю школоту і пристане до старших. Якщо там обов’язково треба з кимось трахатися, то й фіг із ним, вирішила вона. Краще вже косити під бригадну, аніж терпіти від шмаркатих бакланів.
Вона прямувала в бік старого цвинтаря, де знаючі люди колись показали їй могилу вампіра. Там опівночі можна було загадати бажання, яке мало точно здійснитися. Якось Мармура вже зверталася до вампіра по допомогу. Вона просила покарати ушльопану сусідку, яка назвала її збоченкою. Вурдалак не підвів, і сусідка зламала ногу, послизнувшись на смішній березневій кризі.
«І вам так буде!» – примовляла Мармура, чухаючи синець під футболкою. Вампірську допомогу вона вважала безвідмовною темою, тому прямувала до цвинтаря широкими і рішучими кроками. Наближався вечір і на небі визоріло. То було небо помсти, і зірки на ньому були зірками помсти. І так вона мала статися – страшна помста Мармури, кращої подруги Беконті.
Навіть у сутінках старий цвинтар не здавався зловісним. Здалеку його можна було сплутати із занедбаним і засміченим парком. Між зовнішніми секторами кладовища і двором будівельного коледжу не було навіть огорожі. Від неї залишилися обкладені цеглою стовпи і половина трубчастої брами, з ребра якої звисали залишки
Самурка – придуркувата малолітня соціопатка, а також дівчина, яка вважає себе кішкою. Один із різновидів «дивних»
Діса за дісу – брехня за брехню