Був четвер. Метушня заповнила вулиці вечірнього міста, переповненого службовцями в костюмах, які поспішали додому; у повітрі відчувався гамір робочого тижня, що добігав кінця. Я прийшов до пабу раніше за Анну, стояв серед натовпу і чекав на свою чергу, аби зробити замовлення.

      Я бачив, як вона зайшла. І хоча ми прожили в Лондоні вже дев’ять місяців, я жодного разу не бачив її на своїй території. Мені подобалося спостерігати за нею: та обережність, із якою вона підходить до бару; як обмірковує, куди краще сісти; як крутить у руках нові окуляри, у яких, на її думку, вона схожа на секретарку з порнофільму.

      – Привіт. – Я привітався, вона обернулась і посміхнулась. Мені здалось, що вона обійме мене, проте Анна пильно дивилась і блимала, ніби світло їй різало очі.

      – Я мушу вибачитися перед тобою.

      – Чому?

      – Тому що іноді я не надто підтримувала твою ідею, твою програму, пробач.

      – Це не так, Анно. Як на те пішло, ти зробила чималий внесок, сплачуючи орендну плату…

      – Так, але я не про це. Це жахливо, але я сумнівалась у тобі. Вибач. Мені дуже соромно. – Вона ковтнула і зніяковіла.

      – Анно, усе гаразд, – я обняв її за талію, – розумію, генія іноді важко розпізнати.

      Вона штрикнула мене під ребро і прибрала руку з талії:

      – Перестань кокошитися. Хоча чекай, що це я кажу? Ти найпихатіша людина на всьому білому світі.

      – Як грубо. Вип’ємо?

      Анна розчаровано поглянула на бар:

      – Я от намагаюсь, проте мій план захвату ніяк не спрацьовує.

      Раптово вона повернулася до мене і трішки незграбно поцілувала в щоку. Це був скромний поцілунок, так зазвичай цілують стареньку тітку, проте для Анни – рідкісний вияв почуттів на публіці.

      – Я пообіцяла собі не плакати і дотримаюся слова. Та хочу сказати тобі, як пишаюся тобою. Дуже пишаюся, Робе. Ти працював не покладаючи рук, і цей успіх цілковито заслужений.

      Я саме хотів щось сказати, та Анна вже затягла ремінці сумки для ноутбука. Вона кивнула головую в бік барної стійки:

      – Ходімо, он з’явилося місце.

      – Ти татові казав? – запитала Анна після того, як ми всілися за столик і проговорили все, що відбулось під час зустрічі.

      – «Синку, я на сьомому небі від щастя. Це ж зарплата футболіста», – сказав я, копіюючи акцент батька. – Якщо чесно, він дуже зрадів. Ти ж знаєш, який він сентиментальний.

      Б’юсь об заклад, він ледь стримав сльози, коли я розповів йому. Він усе стояв на стоянці таксі, чекаючи на виклик. «Чорт забирай, синку, – він усе повторював, – а хай йому грець».

      Коли трохи вгамувався, сказав, як сильно мною пишається: