Небо належить нам. Люк Оллнатт
Читать онлайн книгу.
хвилювався, коли вперше привіз її до нас на Різдво. Після смерті мами тато не дуже хотів святкувань. Одного року ми замовили китайську їжу, іншого ж ласували святковою вечерею в пабі.
Але коли дізнався, що приїде Анна, тато сказав, що зробить усе як годиться, саме так, як колись робила мама. Він розпитав у дружини малого Стіва, як готувати індичку, запікати картоплю. Дістав із горища штучну ялинку і прикупив крекерів. І вперше в житті придбав нарізаний скибками чорний хліб замість звичного білого.
З першої миті знайомства тато сказав, що Анна – це сім’я. Завжди думав, що він може підколоти, щось типу: «ну, сину, оце ти знайшов собі кралю», але нічого подібного не зірвалося з його вуст. Першого Різдва вони тільки те й робили, що вели балачки у вітальні. Йому подобалося слухати оповідки Анни про Африку і пансіон, де вона навчалася. А її забавляли історії тата з життя таксистів та футбольні баталії клубу «Вест Гем».
Трохи пізніше ми пригощалися напоями, тато дістав фотоальбоми, і ми схилились над ними на старому потертому дивані.
– А це твоя мама, Робе? – запитала Анна, показуючи пальцем на світлину, де мама в капелюсі від сонця на пляжі в Брайтоні.
– Так. Тату, а коли це було?
– Не пам’ятаю, синку. Думаю, тобі тут сім чи вісім… – відповів тато надламаним голосом.
– Вона красива, – раптово мовила Анна, і ми всі уважно подивились на світлину.
– Так, дійсно красива… – Тато завжди говорив про неї в теперішньому часі, бо так і не зміг прийняти її смерть. – Дивись, – він перегорнув сторінку, – ось хороша. Це ми на Різдво. Мама саме з новою зачіскою.
– Вона прекрасна, – сказала Анна. – Господи, подивися на себе, – вона тицьнула пальцем на мене, ще тоді незграбного підлітка, – яке ж ти худюще.
– Він завжди був таким. Не знаю, від кого це в нього. Точно не від мене, – голосно сміявся тато.
Здається, я ще ніколи не бачив, щоб Анна почувалася настільки розслаблено, настільки по-домашньому: ноги на журнальному столику, у руці пляшка пива. Після того вечора ми їздили кожного Різдва в Ромфорд. З Анною наші сімейні традиції відродились. А вона їх любила, як сама казала, це саме те, чого в неї ніколи не було. Шампанське вранці і святкове відкриття здоровенної коробки цукерок. Кухлик пива в пабі, поки готується індичка. Гра в лотерею. Святкові капелюхи, які тато нас змушував носити весь день.
Пополудні шампанське робило свою справу, і тато ставав надто сентиментальним, казав мені й Анні, як нас сильно любить, що вона йому як дочка, якої в нього ніколи не було. А потім кожний рік майже в той самий час засинав на дивані, одразу після традиційного виспівування «Hey Jude» під караоке.
– Ми могли б святкувати разом, тато і твої батьки, – я поклав свою руку на руку Анни, – хоча мені важко уявити, як твоя мати співає під караоке.
– Ага. – Вона раптово нахилилась і поцілувала мене в губи. Я відчув хвилю хтивості, придушене бажання, схоже на потяг зайнятись сексом після похорону.
– Нічого собі. Обережніше, Анно. Це точно пахне публічним виявом почуттів.
Вона відхилилась на стільці:
– Думаю, це все джин. Але