Хлопець пішов від ворожки розчарований і дав собі слово: ніколи не вірити в сни. Він згадав про те, що його чекають деякі нагальні справи: пішов до крамниці, щоб купити трохи їжі, обміняв свою книжку на книжку набагато товщу й сів на майдані на лаву, щоб посмакувати куплене молоде вино. День був гарячий, і вино, завдяки одній із нерозгаданих таємниць природи, трохи охолодило йому тіло. Вівці перебували на околиці міста у хліві одного з його нових друзів. Він знав багато людей у цих краях – і тому любив мандрувати. Люди завжди знаходять собі нових друзів, і їм не треба бачитися з ними щодня. Коли ми завжди бачимо одних і тих самих людей – а так було в семінарії, – то зрештою вони стають частиною нашого життя, а отже, полюбляють надто в нього втручатися. Якщо люди не виправдовують наших надій, то вони починають нам набридати. Бо кожен має точне уявлення про те, як він повинен прожити своє життя.

      А проте насправді ми собі не уявляємо, як ми повинні прожити власне життя. Як та жінка, що тлумачить сновидіння, але не знає, як їх перетворити на реальність.

      Він вирішив зачекати, поки сонце трохи сяде, перш ніж виганяти своїх овець у поле. Через три дні він зустрінеться з дочкою торговця.

      Він почав читати книжку, яку виміняв у місцевого священика. То була товста книжка, де вже на першій сторінці розповідалося про похорон. Крім того, імена персонажів були неймовірно складними. «Якщо я коли-небудь напишу книжку, – подумав хлопець, – то щоразу називатиму кожного персонажа на ім’я, щоб читачам не треба було сушити голову, як його звуть».

      Коли він зумів трохи зосередитися на читанні – а читати ту книжку йому було приємно, бо в ній розповідалося про похорон на снігу, який передавав йому відчуття холоду під цим палючим сонцем, – якийсь дід підсів до нього збоку й захотів почати розмову.

      – Що вони роблять? – запитав старий, показуючи на людей на майдані.

      – Працюють, – сухо відповів хлопець й удав, ніби весь зосереджений на читанні.

      Насправді він думав, як йому постригти овець перед дочкою торговця, аби вона побачила, що він спроможний робити цікаві речі. Він уже уявляв собі цю сцену кілька разів; і щораз дівчина була вражена, коли він пояснював їй, що овець треба стригти від заду до голови. Він ще намагався пригадати кілька цікавих історій, щоб розповісти їй, поки стригтиме овець. Більшість він прочитав у книжках, але розповідатиме їх так, ніби пережив на власному досвіді. Вона ніколи не помітить різниці, бо не вміє читати книжки.

      Старий тим часом не відставав. Говорив про те, що він стомився, що його мучить спрага й попросив у хлопця бодай краплю вина. Той подав йому пляшку: можливо, випивши, старий замовкне.

      Але старий хотів поговорити. Він запитав, яку книжку читає хлопець. Сантьяго хотів би відповісти йому грубістю й змінити лаву, але батько навчав його шанувати старих людей. Тому хлопець показав старому книжку з двох міркувань: по-перше, він не міг вимовити її назву. І по-друге, якщо старий не вміє читати, то сам пересяде на другу лаву, щоб не почувати себе