День, що навчив мене жити. Лоран Гунель
Читать онлайн книгу.
не галасуй… тихо!
Наступного дня вони вирушили кататися на велосипедах на березі моря. Приїхавши до Ломбард Ґейт, повернули на захід, обернувшись старанно спинами до проклятого пірса. Виїхали на Презідіо й помчали між гарненькими будиночками узбережжя й височенними хвойними деревами, що виділялись на небі. Морське повітря дарувало задоволення. Океан голубим сапфіром тягнувся скільки сягало око, ледь-ледь збрижений лагідним вітром. Час від часу з’являвся стрункий силует Ґолден Ґейт, наче підступний художник розважився, закривши бухту помахом помаранчевого пензля. Клое з усієї сили крутила педалі свого велосипедика, радісна, вона так і промінилася заразливим щастям, з широкою усмішкою на вустах, що наповнювала радістю Джонатана. Йому навіть вдавалося забувати про почуте відразливе передбачення. Аж раптом, на скруті одного з численних віражів маршруту з’явилося Національне кладовище, і вигляд тисяч білих хрестів, якими були всіяні схили, негативно вплинув на його моральний дух до кінця прогулянки.
Він відвіз Клое до матері чітко у звичну годину. Як щоразу, усміхнувся, щоб приховати звичний розрив при прощанні. Почекав, щоб зачинилися жовті двері маленького будиночка й квапливо від’їхав. Зараз 19:01. Хтозна. Туристи, очевидно, вже пішли з причалу й повернулися в готелі, та й місцеві мешканці повернулись до домівок після недільної прогулянки. Однак варто спробувати. Дія полегшує тривогу.
Він боровся зі спокусою перевищити швидкість – бажання заплатити штраф не виникало, – а тоді побіг до пірса, шлунок скрутило у вузол. Він відчував якийсь острах, і чим ближче підходив до того місця, тим більше дерев’яніли ноги. Всупереч сподіванням, там було повно людей, які насолоджувалися погожим вечором. Він виліз на лавку, щоб уздовж і впоперек оглянути все довкола, і не один раз. Жодного сліду циганок. Він перетнув площу, ковзаючи поглядом по натовпові, виглядаючи довге чорне волосся, вдивляючись в обличчя. Нічого. Він пройшов до самого краю пірса, а тоді повернувся, тримаючись іншої сторони набережної. Він був насторожі, чуйним і пильним. Намарно. У ньому повільно наростало розчарування. Він попрямував до мандрівного продавця морозива.
– Чого бажаєте? – запитав чолов’яга років п’ятдесяти, з матовою шкірою й волоссям кольору воронячого крила, прямим, недбало підстриженим, що спадало йому на обличчя.
– Одне запитання: чи ви бачили сьогодні циганок? Тих, що читають по руках…
Чоловік примружив очі.
– Навіщо вони вам? – запитав він підозріливим тоном.
– Одна з них… передбачила моє майбутнє. Мені хотілося б дізнатися більше… Хотів би… всього лише другого сеансу. Ви їх знаєте?
Якусь мить той мовчки розглядав його.
– Вони були тут сьогодні опівдні. А де вони зараз – мені невідомо.
– Вони приходять сюди кожні вихідні?
– Я не керую їхнім графіком. Який смак бажаєте, мадам?
Джонатан трохи постояв, роздивляючись натовп. Потім, згнітивши серце, побрів до авто. Найближчими вихідними він знову випробує свою удачу. Але в глибині душі сам у це не вірив. Він уже відчував, що