Зверобій. Джеймс Фенимор Купер
Читать онлайн книгу.
офіцери з форту, прозвали те, що ти бачиш, приятелю, Замком Водяного Щура. Старий Том лютує, коли чує цю назву, яка, втім, якнайкраще відповідає його вдачі і способу життя. Це головне житло старого – Гаттер роками сидить там сиднем; але є ще одне – плавуче, на якому він курсує озером. Усі називають його ковчегом.
– Щось не видно ні Ноя, ні ковчега, – зауважив мисливець, посміхнувшись.
– Мабуть, плаває вздовж південного берега або стоїть на якорі в якійсь із заток, – сказав Марч. – Ну, в дорогу, друже! Наша пірога вже похитується на воді, тож пара таких веслярів, як ми, за чверть години домчить на ній до мети.
Звіробій поскладав зброю та дорожні речі до човна, сам умостився на носі. Непосида сів на кормі. Пірога, гнана неквапливими, але мірними ударами весел, рушила дзеркальною гладінню до Замка Водяного Щура – житла Тома Гаттера.
Обігнувши мис, парубки неодноразово припиняли веслувати, щоб помилуватися озером. Звідси відкривався його протилежний берег із пагорбами, порослими густим лісом. Обриси заток стали ще химернішими; далеко на південь простяглася долина, якої раніше не було видно.
– З давніх-давен ця земля і це озеро належали індіанцям, – зітхнув Натаніель. – А тепер? Хто власник цієї краси?
– Ніби ти не знаєш, хлопче, – пробурчав Непосида з іронічним смішком. – Британська корона… Проте його величність так далеко звідси, що ніколи не потривожить старого Гаттера, який вважає себе господарем озера і володітиме ним, доки живий. Том не скваттер, адже він не має землі.
– Мимоволі позаздриш Плавучому Томові, він що день Божий бачить таку красу.
– То одружися з Гетті Гаттер – і справу зроблено! – розвеселився Марч. – Можу присягнутися – заради цього старий поступиться тобі всією дичиною, яку ти захочеш підстрелити на відстані п’яти миль від озера… Гетті – миле дівча, хоч і дивакувате. Зате успадкуєш половину добра Плавучого Тома.
– А як у цих місцях із дичиною? – пускаючи повз вуха жартики Непосиди, поцікавився мисливець.
– Повнісінько. Мисливці з пастками тут не часто бувають. Я б і сам залюбки пополював у цих лісах, але бобер тягне в один бік, а Джудіт Гаттер – в інший. За останні два роки через цю дівку я втратив не одну сотню монет. Проте не в змозі подолати бажання ще раз поглянути на неї. – З обличчя Непосиди враз зникла усмішка.
– А індіанці навідуються до цього озера? – спитав Звіробій.
– Буває. То поодинці, то невеликими ватагами. Так уже вийшло, що тубільні племена на цих землях не осіли, і озеро дісталося Гаттерам. Ця частина країни ніби на нічийній смузі – мисливці ще й досі можуть вільно блукати в тутешніх нетрях.
– Тим краще… Якби я був королем Англії, Непосидо, я би видав указ, за яким той, хто зрубав без потреби хоча б один бук чи сосну в цьому пралісі, підлягав вигнанню в безлюдні й мертві місця. Я радий, що Чингачгук призначив мені зустріч саме на цьому озері: мені ніколи