Убивство в будинку вікарія. Агата Кристи
Читать онлайн книгу.
дар для кожного молодика. Тут має бути якась інша причина, а не та, що я неприваблива – непривабливою я себе не вважаю.
– Невже ти справді хочеш, щоб він тобі освідчився в коханні?
– Ні… – сказала Ґрізельда з більшим ваганням у голосі, аніж здалося мені пристойним.
– Якщо в нього роман із Летицією Протеро…
– Міс Марпл не думає, що в нього з нею роман.
– Міс Марпл може й помилитися.
– Вона ніколи не помиляється. Стара кицька з таким гострим нюхом завжди має слушність. – Вона замовкла на хвилину, а тоді сказала, скоса поглянувши на мене швидким поглядом: – Ти мені віриш, правда ж, віриш? Я маю на увазі те, що між мною і Лоренсом нічого нема.
– Звичайно, вірю, моя люба Ґрізельдо, – з подивом відповів я. – Звичайно, вірю.
Моя дружина підійшла ближче, щоб поцілувати мене.
– Я хотіла б, щоб ти не дозволяв так легко себе ошукати, Лене. Ти готовий повірити кожному моєму слову.
– Мабуть, що так. Але, моя люба, я благаю тебе притримувати свій язик і стежити за тим, що ти кажеш. Ніколи не забувай про те, що ці жінки не мають і крихти гумору й усе сприймають серйозно.
– Чого їм бракує, – сказала Ґрізельда, – то це бодай невеличких аморальних пригод у їхньому житті. Тоді вони не докладали б таких зусиль, щоб знайти їх у житті інших людей.
І з цими словами вона вийшла з моєї кімнати, а я, поглянувши на свого годинника, поквапився зробити кілька візитів, які мав би зробити ще раніше в цей день.
На вечірній службі в середу, як і завжди, людей було мало, і коли я пішов через церкву на вихід, спочатку перевдягнувшись у ризниці, вона була вже порожня, крім однієї жінки, яка стояла, дивлячись угору на одне з вікон. Ми маємо кілька гарних вікон із кольоровим склом, і наша церква варта того, щоб замилуватися нею. Жінка озирнулася, почувши шарудіння моїх кроків, і я побачив, що то була місіс Лестрандж.
Ми обоє трохи помовчали, а тоді я сказав:
– Сподіваюся, вам подобається наша невеличка церква.
– Я милувалася вітражем, – сказала вона.
Голос у неї був приємний, низький, з гарною й чітко окресленою вимовою. Вона додала:
– Мені шкода, що ваша дружина не застала вчора мене вдома.
Ми поговорили ще кілька хвилин про церкву. Місіс Лестрандж явно була культурною жінкою, яка дещо знала про історію та архітектуру церкви. Ми вийшли з будівлі разом і пішли по дорозі, бо одна з доріг до церковного дому проминала її будинок.
– Заходьте до мене, будь ласка. І скажіть, якої ви думки про те, що я тут зробила.
Я прийняв запрошення. Дім під назвою Мала Брама раніше належав полковникові, що служив в Індії, і я не міг не відчути полегкості, побачивши, що тут уже немає ані бронзових столів, ані бірманських ідолів. Тепер кімнати були вмебльовані дуже просто, але з винятково вишуканим смаком. Навколо витав дух гармонії й миру.
Але я відчував усе більший і більший подив, міркуючи, що могло привести таку жінку, як місіс Лестрандж, до Сент-Мері-Мід. Вона з такою очевидністю