Царівна Нефрета. Василий Масютин
Читать онлайн книгу.
на своєму фотелю. Цим разом він не страшний. Просить Райта сісти. Його руки з перехрещеними пальцями спочили на рукописах:
– Мені здається, що я відорвав вас від праці, дорогий Райте.
(«Дорогий? Тепер я не піддамся», – подумав Райт, мовби прокинувшись із почуванням спротиву.)
– Цей уступ зацікавив вас. Чи не прийшло вам на думку, що я хотів виставити вас на пробу?
Саме в тій хвилині Райт подумав про цю можливість.
– Пікок хвалить вас. Ви повинні тішитися, що маєте такого оборонця.
Райт відчув, що почервонів з радости і як щось свіже оживило його по-давньому. Може, Стакен уже прочитав звіт з засідань товариства…
– Пікок пише мені, – при цьому вийняв поручений лист з грудної кишені, – складає мені побажання… – у цих словах звучала явна іронія, – називаючи ваше пояснення єгипетського світогляду сміливим, але він і виразно захоплений ним. Ви переходите в царину небезпечної фантазії, ви мрієте, ви піддаєтесь спокусам відтворювати людей, при цьому нехтуючи єдиний певний шлях суворо наукового досліду…
Райт не мав сили опанувати нетерпеливого відруху.
– Ви занадто сміливі, дорогий Райте. Я не можу не сказати вам цього. Вчора я критикував вашу легкодушність, а нині остерігаю вас перед нею з подвійною силою.
Пальці Стакена ворухнулися, уста стягнулись.
– Чи ви упорядкували до кінця всі надписи, пане доктор, чи ні? Прошу вас зайнятися ними сьогодні, бо завтра я попрошу вас переглянути в моїй робітні папіруси.
Обличчя Стакена задоволене, на його очі падають вії.
– Сподіваюсь, що ріжниця в поглядах не порушить наших щирих приятельських взаємин.
І подає через стіл руку Райтові, який хоче якнайшвидше розірвати нові пута.
Райт вертається до своєї праці зовсім схвильований. Його думки спрямовує у зовсім інший бік свідома воля.
«Чи за ті місяці надмірної праці в музею і дома я не перетомив себе?» – думає Райт. Зустрічі з Мері були для нього тільки коротким відпочинком і не зуміли переривати його умової праці. Він усміхався тільки зверха, говорив чемні слова, супроводив Мері на концерти і до театру, але ввесь час бачив тільки образи, що виринали перед ним з минулого, яке раз у раз відкривав.
Він думав про своє недалеке подружжя, як про обов’язок, що його треба якомога скоро спекатися. «Я виїду і кілька місяців буду далеко від Стакена, що тільки мені перешкоджає… Тоді й відпочину».
Ввечір Мері була ніжна. Її батько Ляндсберґ появився тільки на короткий час:
– Я тішуся вашими успіхами, пане Райт. Молодь іде тепер швидше вперед, ніж ми, старі. Ви вже дійшли до шпилю, хоч ви могли б бути моїм сином. Як я мусив намучитися, поки здобув те місце, яке займаю тепер! Які зусилля, кілько умової праці!… Але на нашу працю ніхто не звертає уваги, ніхто про нас не говорить.
Ляндсберґ був дуже себелюбний: він тішився, як дитина, коли який ілюстрований часописний додаток приносив з нагоди його ювілею – очевидячки не безкорисно – його фотографію. Не знати який уже раз він повторяв