Америка. Франц Кафка
Читать онлайн книгу.
– погодився Карл.
– Свічка вас уже всього заляпала, – сказав служник, освітивши свічкою Карлове вбрання.
– А я й не зауважив! – вигукнув Карл; йому було дуже прикро, що це був саме той чорний костюм, про який дядько сказав, ніби він пасує найкраще з усіх. Та й сутичка з Кларою, мабуть, не пішла йому на користь, пригадав він знову. Служник був такий люб’язний, що почистив костюм, наскільки це дозволяв поспіх; Карл знов і знов обертався перед ним, показуючи то тут, то там плями, які служник слухняно видаляв.
– А чому, власне кажучи, тут такий протяг? – запитав Карл, коли вони вже рушили далі.
– Та тут ще будувати й будувати, – сказав служник, – хоча за перебудову вже взялися, але рухається вона дуже поволі. А тепер іще й застрайкували будівельники, як ви, можливо, знаєте. З такою будовою купа мороки. От зробили кілька великих проломів, яких ніхто не замуровує, і протяги гуляють цілим домом. Якби я не напихав вуха ватою, нізащо не витримав би.
– То що, говорити голосніше? – спитав Карл.
– Ні, у вас виразний голос, – сказав служник. – Але повертаючись до будівництва: особливо коло каплиці, яку згодом конче доведеться від’єднати від решти будівлі, протяг такий, що витримати неможливо.
– Тобто те поруччя, повз яке йдеш цим коридором, виходить до каплиці?
– Так.
– Так я відразу й подумав, – мовив Карл.
– Там є на що подивитися, – сказав служник, – якби не вона, пан Мак, мабуть, і не купив би дому.
– Пан Мак? – перепитав Карл. – Я гадав, будинок належить панові Поллундеру.
– Ну, звісно, – сказав служник, – але ж голос пана Мака був при купівлі вирішальним. Ви не знаєте пана Мака?
– Знаю-знаю, – мовив Карл. – Але який його стосунок до пана Поллундера?
– Він наречений панни, – сказав служник.
– А от цього я справді не знав! – вигукнув Карл і зупинився.
– Це аж так вас дивує? – запитав служник.
– Просто намагаюся собі якось усе поукладати. Якщо не знати про такі стосунки, можна наробити великих помилок, – мовив Карл.
– Мене лишень дивує, що вам про це не сказали, – зауважив служник.
– І справді, – мовив Карл засоромлено.
– Мабуть, думали, що ви й так знаєте, – сказав служник, – бо ж це ніяка не новина. До речі, ми прийшли, – і розчинив двері, за якими показалися сходи, що вертикально піднімалися до задніх дверей їдальні, звідки так само незмінно, як і, мабуть, уже добрі дві години тому, долинали голоси пана Поллундера і пана Ґріна.
– Якщо хочете, я зачекаю вас тут, а тоді відпроваджу до кімнати. Бо як не глянь, нелегко тут зорієнтуватися в перший же вечір.
– Я вже не повернуся до кімнати, – сказав Карл, сам не розуміючи, чому на ці слова йому стало так сумно.
– Аж так зле не буде, – мовив служник, ледь зверхньо усміхаючись, і поплескав його по руці. Вочевидь, він витлумачив Карлові слова так, що Карл збирається цілу ніч просидіти в їдальні, розмовляючи і випиваючи з панами.
Карлові