Америка. Франц Кафка
Читать онлайн книгу.
взагалі не йшли жодними сходами. Якщо судити за виглядом із вікна, кімната розташована доволі високо, тому він намагався переконати себе, що вони йшли сходами, але сходами треба було вийти вже й до входу, чому ж тоді і цей бік будинку не може бути підвищеним.
Якби хоч у коридорі звідкись падало світелко, з якихось дверей чи здалини долинав якийсь голос, хай навіть дуже тихо.
Його дзиґарок, дядьків подарунок, показував одинадцяту, він узяв свічку і вийшов у коридор. Дверей не зачинив, щоби в разі, якщо пошуки виявляться марними, відшукати принаймні свою кімнату, а після цього – на крайній випадок – і двері до Клариної. Задля надійності, щоби двері самі не захряснулися, він підпер їх кріслом. Та в коридорі сталася халепа: назустріч Карлові – він ішов, природно, в протилежний від Клариних дверей бік, ліворуч – дмухнув протяг, хоч і легесенько, але запросто він міг би задмухнути свічку, так що Карлові довелося прихистити пломінчик рукою, а до того ж раз по раз зупинятися, щоби прибите полум’я знову вирівнялося. То було повільне просування вперед, тому шлях здавався вдвічі довшим. Карл пройшов уже чималі відрізки вздовж стін, геть позбавлених дверей, годі було собі уявити, що там за ними. А тоді знову пішли двері за дверима, він спробував відчинити декілька, вони були зачинені й, вочевидь, необжиті. Несусвітенне марнування простору, і Карл подумав про східні нью-йоркські дільниці, які дядько обіцяв йому показати, де в одній малесенькій кімнатчині начебто тулилося кілька сімей, а домівкою для однієї родини був закапелок кімнати, де товклися діти та їхні батьки. А тут стільки кімнат порожнюють, і вся користь із них – порожнисте відлуння, коли стукаєш у двері. Карлові здалося, що пана Поллундера вводять в оману вдавані друзі, що він світу білого не бачить поза донькою, а відтак – що він пропащий чоловік. Дядько ще й як правильно його оцінив, і лише його засада – не впливати на Карлову думку про людей – завинила в цих відвідинах і цьому блуканні коридорами. Карл збирався завтра так і сказати дядькові, бо, згідно зі своїми принципами, дядько радо і спокійно вислухає небожеву думку. До речі, засада ця була чи не єдина, яка йому у дядькові не подобалась, але навіть це неподобання не було безумовним.
Зненацька стіна з одного боку коридора закінчилася, поступившись місцем якомусь крижаному мармуровому поруччю. Карл поставив свічку й обережно перехилився. Назустріч йому війнуло темною порожнечею. Якщо це головний хол будинку – в слабкому світелку свічки відслонився шматок склепінчастої стелі, – чому ж тоді вони ним не увійшли? Для чого ж тоді взагалі це велике, глибоке приміщення? Стоячи тут, ти почуваєшся наче на верхній галереї церкви. Карл уже майже шкодував, що не зможе залишитися тут до завтра, він радо походив би скрізь із паном Поллун-дером, а той йому все розповідав би.
Поруччя, до речі, не було аж таке довге, і незабаром Карла знову прийняв закритий коридор. На якомусь раптовому повороті коридора Карл зі всього розмаху налетів на стіну, і тільки неодмінна