Книга Відлиги. 1954-1964. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
готовий розплавитися від літньої спеки, немовби позабута на столі прямокутна пачка вершкового пломбіру між двома вафельками і з білим ведмедем на блакитній паперовій обгортці – в таку погоду існує одне-єдине спасіння: тікати на пляж, щоб освіжитися. І як же добре, що потопаючі в обіймах зелені дніпровські пляжі з дрібоньким золотавим пісочком – вони тут же, поруч…
А ще краще, що на дніпровському лівобережжі розкинулися цілі дачні масиви – Русанівські сади та Микільська слобідка. Винайняти на літо хатку, до якої рукою подати – це ж неоціненна зручність! Тим паче, якщо дача не проста, а з усіма можливими зручностями. Та й збудована з високоякісної цегли… Принаймні Зінаїда Євдокимівна стверджувала саме це, умовляючи чоловіка прийняти відомчий «дарунок долі» в довічне користування. Звідки вона заздалегідь, ще до відвідин майбутньої сімейної власності, знала про такі тонкощі, як матеріал стін?! Хтозна… Та вже на місці товариш Федосов переконався: дружина має рацію – такої цегли в Києві давно вже не виробляють, «дарунок долі» треба приймати.
– Інтуїція. Жіноча інтуїція спрацювала, мій любий, – мило усміхнулася вона у відповідь на здивоване запитання чоловіка. Товариш Федосов лише плечима знизав і про всяк випадок вирішив не докопуватися до джерел жіночої інтуїції. Він просто погодився стати власником сімейної дачі.
І добре, що так – бо невдовзі після історичного ХХ з’їзду КПРС його спровадили на почесну пенсію, обґрунтувавши цей крок тим, що всі державні органи потребують оновлення, й система держбезпеки нічим не краща. Ніякого особливого кохання між чекістом Федосовим і його благовірною не було, їхній шлюб нагадував швидше діловий союз. Тому, починаючи з цьогорічної весни, чоловік з шиком розквартирувався на Притисько-Микільській вулиці, тоді як дружина облюбувала собі дачу. Більше того, на Микільській слобідці вона була згодна жити хоч до самої смерті!..
Роз’їзд влаштовував обох. Тепер кожен нарешті мав можливість жити своїм життям, зустрічей раз на місяць їм вистачало з головою. Як раптом днями в подільській квартирі задзеленчав телефон, і коли товариш Федосов неквапом, після шести «дзень-дзелеників» нарешті підняв слухавку, то почув у ній тремтливий і якийсь замогильний голос Зінаїди Євдокимівни:
– Приїжджай. З нами біда.
– З тобою? – спробував уточнити чоловік. І почув:
– Ні, з нами обома.
Звісно, дача – це добре, а дача на Микільській слобідці (себто фактично в межах міста… і не простого міста, а республіканської столиці) – добре і сто разів, і навіть тисячу! Проте, з другого боку, сімейство Федосових неабияк витратилося на ремонт, бо в’їжджати в нові хороми, щоб нюхати запахи попередніх власників, які в’їлися в побілку, стінну фарбу, штукатурку і шпалери, – це не зовсім comme il faut31, як колись казали в Інституті шляхетних дівиць. Отже, без освіжаючого ремонту було не обійтися. Та й якщо Зінаїда Євдокимівна збиралася жити тут цілий рік, дачний будиночок треба було нашпигувати відповідним чином. А це означало нові витрати.
Особливих проблем з цим не було. Рухоме майно й різноманітний
Як слід, як треба (