Пролог

      Тиша в трьох частинах

      Знову настала ніч. У шинку «Путь-камінь» запала тиша, і це була тиша в трьох частинах.

      Найочевиднішою частиною була порожня лунка тиша від того, чого не вистачало. Якби був якийсь вітер, він би зітхав поміж дерев, від нього вивіска шинку гойдалася б, порипуючи, на гаках, і він вимів би тишу на дорогу, наче запізніле осіннє листя. Якби всередині шинку були відвідувачі, бодай жменька людей, вони б заповнили тишу розмовами та сміхом, стукотом і гамором, яких очікують від корчми в темні вечірні години. Якби була музика… Але ні, звісно, ніякої музики не було. Власне, нічого з цього там не було, а тому тиша залишалася.

      Всередині «Путь-каменя» біля одного кутка шинквасу скоцюбилося двоє чоловіків. Вони пили з мовчазною рішучістю, уникаючи серйозних обговорень тривожних новин. Таким чином вони додавали до більшої, пустотілої тиші маленьку, похмуру. Виходив своєрідний сплав, контрапункт.

      Помітити третю тишу було нелегко. Ймовірно, послухавши годинку, її можна було б відчути в дерев’яній долівці під ногами та в дебелих барилах за шинквасом, які ледь трималися купи. Вона була у вазі чорного кам’яного каміна, в якому зберігався жар давно померлого вогню. Вона була в повільному ковзанні білої лляної ганчірки вздовж волокон деревини, з якої було зроблено шинквас. А ще вона була в руках чоловіка, який стояв там і полірував шматок червоного дерева, який і без того виблискував у світлі ламп.

      Цей чоловік мав по-справжньому руде волосся, полум’яно-руде. Очі в нього були темні й відсторонені, а рухався він із непомітною певністю, яка приходить із чималими знаннями.

      «Путь-камінь» належав йому, так само, як і третя тиша. Так і годилося, бо це була найбільша тиша з трьох, яка огортала інші. Вона була глибока й широка, як кінець осені. Вона була важка, як великий обточений річкою камінь. Вона була терплячим звуком людини, що чекає власної смерті, схожим на той, який видає зрізана квітка.

      Розділ перший

      Місце для демонів

      Був вечір повалка, і в шинку «Путь-камінь» зібралися звичні відвідувачі. П’ятеро відвідувачів – не бозна-яка клієнтура, але тепер більше п’ятьох до «Путь-каменя» одразу й не заходило: такі вже були часи.

      Старий Коб виконував свою роль оповідача та роздавача порад. Чоловіки біля шинквасу сьорбали потроху свою випивку та слухали. За дверима підсобки стояв молодий шинкар, який усміхався, вислуховуючи подробиці знайомої історії.

      – Прокинувшись, Таборлін Великий довідався, що його замкнули у високій вежі. У нього забрали меч і відібрали все: ключ, монета, свічка. Ці речі зникли. Але розумієте, це було ще не найгірше… – Коб помовчав, щоб справити враження,– …бо лампи на стіні горіли синім!

      Ґрем, Джейк і Шеп кивнули самим собі. Ці троє друзів виросли разом, слухаючи Кобові оповідки та не дослухаючись до його порад.

      Коб уважно придивився до найновішого, найуважнішого слухача зі своєї нечисленної аудиторії – ковальчука.

      – Знаєш, що це означало, хлопчиську? – ковальчука всі називали хлопчиськом попри те, що він був на п’ядь вищий за всіх інших місцевих мешканців. Зважаючи ж на звичаї, прийняті в маленьких містечках, він, найімовірніше, лишатиметься «хлопчиськом», доки в нього не виросте добряча борода чи поки він не роз’юшить комусь через це носа.

      Хлопчисько повільно кивнув.

      – Чандріяни.

      – Правильно, – схвально проказав Коб. – Чандріяни. Усі знають, що синій вогонь – одна з їхніх ознак. Тепер він…

      – Але як вони його знайшли? – втрутився хлопчисько. – І чом вони його не вбили, як мали змогу?

      – Ану цить, усі відповіді матимеш іще до кінця, – сказав Джейк. – Просто дай йому розповісти.

      – Не треба, Джейку, – озвався Ґрем. – Хлопчиськові просто цікаво. Пий собі.

      – Я своє вже видудлив, – пробурчав Джейк. – Мені б ще випити, та шинкар і досі білує щурів у підсобці. – Він підвищив голос і лунко застукав порожнім кухлем по шинквасу з червоного дерева. – Гов! Тут люди пити хочуть!

      З’явився шинкар із п’ятьма мисками печені та двома теплими