Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
Читать онлайн книгу.
табурет і заходився начищати величезне зібрання пляшок, які притулилися між двома величезними барилами. Цю роботу він виконував далеко не так спритно та вправно, як інші, і невдовзі стало очевидно, що це чищення – лише привід для того, щоб їх помацати й потримати. Він навіть трішки щось мугикав, хоч і не усвідомлював цього, а якби він це знав, то зупинився б.
Він обертав пляшки довгими граційними руками, і завдяки цьому знайомому руху з його обличчя зникло кілька зморщок утоми, через що він став молодшим на вигляд: тепер стало очевидно, що йому ще немає тридцяти. І близько немає тридцяти. Він видавався замолодим як на шинкаря. Замолодим як на людину з такою кількістю зморщок від утоми на обличчі.
Коут піднявся сходами до кінця та відчинив двері. Кімната в нього була проста, майже чернеча. Посередині кімнати стояв чорний кам’яний камін, два крісла і невеличкий письмовий стіл. З інших меблів було лише вузьке ліжко з великою темною скринею в ногах. На стінах – жодних прикрас, дерев’яна підлога була голою.
З коридора долинули кроки, і в кімнату ввійшов молодик із мискою печені, яка парувала й пахла перцем. Молодик був смаглявий і чарівний, зі жвавою усмішкою та хитрими очима.
– Ви вже кілька тижнів так не затримувалися, – сказав він, передавши миску. – Сьогодні, певно, були гарні оповідки, Реші.
Реші – то було ще одне шинкареве ім’я, майже прізвисько. Коли він почув його, опустившись у глибоке крісло перед вогнищем, один кутик його рота піднявся в кривому усміху.
– То що ти сьогодні дізнався, Басте?
– Сьогодні, пане, я дізнався, чому у видатних коханців кращий зір, ніж у видатних учених.
– І чому ж, Басте? – запитав Коут із веселою ноткою в голосі.
Баст зачинив двері, а повернувшись, сів у друге крісло, розвернувши його до свого вчителя та до вогню. Рухався він із дивною делікатністю та грацією, наче готовий затанцювати.
– Ну, Реші, усі розкішні книжки стоять у приміщеннях, де зі світлом кепсько. А от гарні дівчата здебільшого бувають надворі, на сонечку, а отже, їх значно легше вивчати, не ризикуючи нашкодити очам.
Коут кивнув.
– Але винятково розумний учень міг би винести книжку надвір і таким чином самовдосконалюватися без небезпеки погіршити милу своєму серцю здатність бачити.
– Я подумав те ж саме, Реші. Я ж, звісно, винятково розумний учень.
– Звісно.
– Але коли я знайшов на сонечку місце, де міг би почитати, підійшла гарна дівчина й віднадила мене від будь-яких подібних занять, – театрально закінчив Баст.
Коут зітхнув.
– Я правильно думаю, що тобі сьогодні не вдалося прочитати нічого з «Целум Тінтуре»?
Баст спромігся зобразити щось схоже на сором.
Вдивляючись у вогонь, Коут спробував надати своєму обличчю суворого виразу й не зумів.
– Ах, Басте, сподіваюся, що вона була гарною, як теплий вітерець у затінку. Якщо я так кажу, я поганий учитель, але я радий. Зараз я не відчуваю охоти вести багато уроків.
На