Романи. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
Читать онлайн книгу.
обережно потерла подряпину кінчиками пальців – сльози набігли їй на очі і скотились по щоці.
– О, Еморі! – сказала вона розпачливо, піднімаючи догори стражденне обличчя. – Так тільки гірше, у мене вся шия вже червона. Що ж його робити?
У його голові спливла цитата, і він не стримався вимовити її вголос:
– «Всі аромати Аравії не обілять цю маленьку ручку…»
Вона підвела погляд, і сльозинка в її очах блиснула, мов лід.
– Не надто ти чуйний.
Еморі не зрозумів, що саме вона мала на увазі.
– Ізабель, люба, я гадаю воно…
– Не чіпай мене! – раптом закричала вона. – Я так хвилююсь, а ти глузуєш!
Він знову дав маху.
– Це ж дрібниця, Ізабель, ми саме не так давно розмовляли про почуття гумору…
У кутиках її рота з’явилось щось, що трохи нагадувало саркастичну подобу усмішки.
– Ну вже помовч! – раптом злісно вигукнула вона і втекла коридором до своєї кімнати. Еморі укляк на місці, збентежений і сповнений каяття.
– От дідько…
Коли Ізабель знову з’явилась, її плечі вкривав легкий шарф, і вони спустились сходами у повнім мовчанні, яке тривало упродовж всієї вечері.
– Ізабель… – почав він, заледве вони сіли до авта, щоб вирушити на танці в заміський клуб Гринвіча (терпець йому вривався). – Ти зла, зараз і я розізлюсь. Давай поцілуємось і покладем цьому край.
Вона насупилась.
– Терпіти не можу, коли з мене глузують, – врешті вимовила вона.
– Я більше не буду. Я ж зараз не сміюсь, правда?
– Але ти сміявся!
– Не будь такою по-жіночому прискіпливою.
Її губи іронічно скривились:
– Буду такою, якою захочу!
Еморі ледве стримувався. Він вже усвідомив, що у нього не було ані дрібки справжньої любові до Ізабель, але її холодність зачепила його. Він хотів поцілувати її і зламати її опір (так він зможе поїхати завтра зранку, і щоб не перейматись цим більше). І навпаки, якщо він не поцілує її, то буде привід дратуватись… Його впевненість у собі як у завойовнику похитнулася б. І не годилось вийти переможеним з такою упертою воїтелькою, як Ізабель.
Можливо, вона здогадувалась про все це. У будь-якому разі, ця ніч, яка мала стати звершенням романтики, зникала на крилах нічних метеликів над головою, із запахами придорожних садів. Але не було ані меланхолійних слів, ані солодких зітхань.
Потім вони повечеряли шоколадним тортом з імбирним пивом у буфеті, й Еморі оголосив своє рішення:
– Я їду завтра зранку.
– Чому?
– А чом би й ні? – відрізав він.
– У цьому немає потреби.
– Однак я вже вирішив.
– Гаразд. Якщо ти настоюєш на цьому, хоч це виглядає смішно…
– Ну, не треба це так обставляти, – заперечив він.
– …просто тому, що я не дозволила себе поцілувати. Хіба ні?
– Слухай, Ізабель, – перервав він. – Ти знаєш – це не так, а навіть якби й так? Ми досягнули певної стадії, коли ми або цілуємось, або… або – нічого. Ти ж відмовляєшся через