.
Читать онлайн книгу.
йому поки щастило.
Він позіхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменаційній роботі й побрів з аудиторії.
– Якщо ти не здав, – сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сиділи біля вікна в кімнаті Еморі і міркували щодо нового декору стін, – то ти найбільший у світі дурень. Твої акції в клубі і в кампусі впадуть, як ліфт.
– От дідько, я знаю! До чого ще раз мені нагадувати?
– Бо ти це заслужив. Ніхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети.
– Та облиш уже, – запротестував Еморі. – Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубі нагадував мені про це, ніби я призовий кінь на перегонах, що не прийшов першим.
Одного вечора через тиждень Еморі зупинився під своїм вікном по дорозі на Ренвік і, побачивши світло, гукнув:
– Гей, Томе, є пошта?
Голова Алека з’явилась у жовтому квадраті світла.
– Так, твої результати прийшли.
Його серце шалено закалатало.
– Який колір – блакитний чи рожевий?
– Я не відкривав. Краще піднімись сам.
Він піднявся в кімнату і попрямував до столу, і раптом помітив, що в кімнаті були ще хлопці.
– Добрий вечір, Керрі. – Він був підкреслено ввічливий. – О, мужі Принстона! – Здається, тут були здебільшого друзі, отож, він узяв конверт із позначкою «Відділ реєстрації» і нервово зважив його.
– Схоже, тут вагомий папірець.
– Відкривай, Еморі.
– Але для драматизму кажу вам: якщо папір блакитний – моє ім’я більше не стоятиме у списку редколегії «Принстонівця», і моя коротка кар’єра закінчилась. – Він зупинився і вперше помітив погляд Ферренбі (він дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморі багатозначно поглянув на нього.
– Уздріть примітивні емоції на своєму обличчі.
Він розірвав конверт і підніс папірець до світла.
– Ну?
– Блакитний чи рожевий?
– Кажи, не тягни!
– Ми чекаємо, Еморі.
– Та засмійся вже чи вилайся!
Настала пауза… маленький рій секунд пронісся вмить… Він глянув знову, і ще один рій секунд зринув у небуття…
– Блакитний, як небо, панове…
ПОСТФАКТУМ
Все, що Еморі робив того року – від раннього вересня і до пізньої весни, – було таким недоцільним і неконструктивним, що не варто навіть про це писати.
Звичайно, він одразу пошкодував за тим, що втратив. Його філософія успіху завалилась, і він не міг зрозуміти причини.
– То твої власні лінощі, – сказав якось пізніше Алек.
– Ні, то щось глибше. У мене з’явилось таке відчуття, що така була моя доля – втратити цей шанс.
– Вони би з радістю викинули тебе з клубу; кожен, хто завалює екзамен, робить нашу команду слабшою, розумієш?
– Ненавиджу цю точку зору.
– Звичайно, якби ж ти доклав хоч маленьке зусилля, то зміг би все повернути,