Кар’єра Никодима Дизми. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн книгу.
– хоч куди! – рішуче заявив полковник, дещо нетвердо тримаючись на ногах, – прізвище його Дизма. Ну й відрубав же він…
– Напевно, поміщик якийсь або промисловець, раз він дружить з отим Куницьким, у якого був суд через постачання шпал. Кажу тобі: молодець! За словом в кишеню не лізе.
– Так, це мусить бути сильний характер. Вірю у френологію. Череп випнутий вперед і сильно розвинена нижня щелепа. Вірю у френологію. Ну, бувай!
Загув мотор, грюкнули дверцята. Полковник залишився на тротуарі.
– Нализався до біди, чи що, – говорив сам з собою Вареда, – що спільного має характер із хронологією?..
Розділ 2
Настільна лампа із зеленим низьким абажуром освітлювала тільки маленьке коло на плюшевій скатертині, коробку з сигарами, вкриту мохом пляшку і два келихи з бурштиновою рідиною. Кімнату огортав морок, у глибині кімнати нечітко вимальовувалися контури меблів.
Дизма провалився у м’який фотель і прикрив очі. Його розморило, він, напевно, заснув би під цей монотонний голос, який, наче дрібненькі намистини на тонесеньку нитку, нанизував беззвучні, шепеляві слова, якби час від часу по інший бік столу, з мороку, раптово не випливала в освітлене лампою коло дрібна постать Куницького, поблискуючи білою маніжкою і сріблястою сивиною.
Маленькі гострі, настирні оченята свердлили паморок, намагаючись спіймати погляд Дизми.
– Бачите, бачите, як тяжко з цим бюрократизмом дрібних провінційних чиновників. Самі лише утиски. Прикриваються циркулярами, законами, і все тільки для того, щоб розорити мене і позбавити шматка хліба моїх робітників. Пане Дизмо, чесне слово, ви – мій єдиний, мій єдиний порятунок.
– Я? – здивувався Дизма.
– Ви – переконливо повторив Куницький. Вірите, четвертий раз виїжджаю у тій самій справі до Варшави, і я сказав собі: якщо цього разу не викину з сідла цього мого гнобителя, цього йолопа Ольшевського, якщо зараз в міністерстві рільництва на людських умовах не доб’юся дозволу на дерево з казенних лісів, то – кінець! Ліквідую все! Продам євреям пилорами, меблеву фабрику, паперову і целюлозну фабрики, все спущу за безцінь, що зі мною потім буде – не знаю. Напевно, пущу собі кулю в лоба, чи що?
– Ваше здоров’я, пане Дизмо, – після паузи додав Куницький і залпом вихилив келих.
– Але чим же я можу вам допомогти?
– Хе-хе-хе! – розсміявся Куницький, – жартуєте, шановний. Тільки трішки доброї волі, тільки трішки… О, прошу вибачити, я прекрасно розумію, що ви на це згаєте безцінний час, ну і той… ну і кошти знадобляться. Але з такими зв’язками, хо-хо!
Він підсунув стілець і несподівано змінив тон.
– Шановний пане. Скажу прямо – якби переді мною опинився раптом чарівник і сказав: «Куницький! Я постараюсь цю справу вирішити, цього мерзотника Ольшевського вигнати під три чорти, на його місце в Дирекції державних лісів поставити когось такого, з ким можна буде розмовляти по-людськи, постараюсь виклопотати для тебе добру партію дерева, що ти мені за це даси?» – я б, не замислюючись,