Звичай бiлої людини = The White Man's Way. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
and dripping fangs; and man and beast fought for supremacy to the bitterest conclusion. Then the beaten brutes crept to the edge of the firelight, licking their wounds, voicing their misery to the stars.
The whole stock of dried salmon had been devoured, and perhaps five pounds of flour remained to tide them over two hundred miles of wilderness. Ruth returned to her husband, while Malemute Kid cut up the warm body of one of the dogs, the skull of which had been crushed by the axe. Every portion was carefully put away, save the hide and offal, which were cast to his fellows of the moment before.
Morning brought fresh trouble. The animals were turning on each other. Carmen, who still clung to her slender thread of life, was downed by the pack. The lash fell among them unheeded. They cringed and cried under the blows, but refused to scatter till the last wretched bit had disappeared—bones, hide, hair, everything.
Malemute Kid went about his work, listening to Mason, who was back in Tennessee, delivering tangled discourses and wild exhortations to his brethren of other days.
Taking advantage of neighboring pines, he worked rapidly, and Ruth watched him make a cache similar to those sometimes used by hunters to preserve their meat from the wolverines and dogs. One after the other, he bent the tops of two small pines toward each other and nearly to the ground, making them fast with thongs of moosehide. Then he beat the dogs into submission and harnessed them to two of the sleds, loading the same with everything but the furs which enveloped Mason. These he wrapped and lashed tightly about him, fastening either end of the ropes to the bent pines. A single stroke of his hunting knife would release them and send the body high in the air.
Ruth had received her husband’s last wishes and made no struggle. Poor girl, she had learned the lesson of obedience well. From a child, she had bowed, and seen all women bow, to the lords of creation, and it did not seem in the nature of things for woman to resist. The Kid permitted her one outburst of grief, as she kissed her husband—her own people had no such custom—then led her to the foremost sled and helped her into her snowshoes. Blindly, instinctively, she took the gee pole and whip, and “mushed” the dogs out on the trail. Then he returned to Mason, who had fallen into a coma, and long after she was out of sight crouched by the fire, waiting, hoping, praying for his comrade to die.
It is not pleasant to be alone with painful thoughts in the White Silence. The silence of gloom is merciful, shrouding one as with protection and breathing a thousand intangible sympathies; but the bright White Silence, clear and cold, under steely skies, is pitiless.
An hour passed—two hours—but the man would not die. At high noon the sun, without raising its rim above the southern horizon, threw a suggestion of fire athwart the heavens, then quickly drew it back. Malemute Kid roused and dragged himself to his comrade’s side. He cast one glance about him. The White Silence seemed to sneer, and a great fear came upon him. There was a sharp report; Mason swung into his aerial sepulchre, and Malemute Kid lashed the dogs into a wild gallop as he fled across the snow.
Біла тиша
– Кармен більше двох днів не витримає.
Мейсон виплюнув шматок льоду і похмуро глянув на бідолашну тварину; потім підніс її лапу до рота і почав відгризати лід, що намерз між кігтями.
– Ніколи не бачив, аби собака з химерним іменем був чогось вартий, – мовив він, скінчивши своє заняття, і відштовхнув собаку геть. – Вони тільки переводяться нінащо, а потім здихають. Ти колись бачив, щоб із собакою, якого звати просто Касьяр, Сиваш або Хаскі, сталося щось лихе? Егеж, дзуськи! От поглянь на Шукума; він…
Хоп! Охлялий звір стрибнув угору, і білі зуби клацнули біля горла Мейсона.
– Ти що це робиш, га?
Жорстокий удар руків’ям нагая за вухом повалив собаку в сніг. Він трусився, з пащі капала жовта слина.
– Я ж казав, поглянь на Шукума. Оцей не схибить! Закладаюся, ще до кінця тижня він зжере Кармен.
– А я пропоную робити ставку на інше, – озвався Мейлмют Кід, перевертаючи хліб, що відтавав біля вогню. – Закладаюся, ми ще до кінця нашої подорожі з’їмо Шукума. Що скажеш, Рут?
Індіанка поклала у каву грудочку льоду, перевела погляд із Мейлмюта Кіда на свого чоловіка, потім на собак, але відповісти не зважилася. Ця очевидна істина не вимагала підтверджень. Їх чекали двісті миль дороги по непроїзному шляху, їжі для них самих лишилося на шість днів, а для собак і зовсім нічого, – отже, вибору не було. Двоє чоловіків і жінка підсунулися до вогнища і приступили до свого злиденного сніданку. Собаки лежали у запряжці, бо настав час денного перепочинку, і заздрісно проводжали поглядом кожний шматок.
– Від завтра – ніяких сніданків, – сказав Мейлмют Кід. – І треба наглядати за собаками, а то вони геть знахабніли. Тільки дай їм волю, горлянку тобі перегризуть.
– А я ж колись був старостою Епвортської парафії і викладав у недільній школі!
І, мовивши це не знати для чого, Мейсон поринув у дрімотне споглядання своїх мокасинів, од яких піднімалася пара. Та Рут перервала його роздуми, наливши йому чашку кави.
– Дякувати Богові, чаю в нас досить! Я бачив, як він росте – там, у Теннессі. Чого б я зараз не дав за гарячу кукурудзяну перепічку! Не журися, Рут; скоро тобі не доведеться голодувати, та й мокасини носити не буде потреби.
Жінка, почувши ці слова, трохи повеселішала,