Промінь. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
хвилин ніхто нічого не говорив.
– А… от ви розумієте, як рахуються ці параметри? – нерішуче заговорила Марго. – Цивілізованість, щастя, сенс життя – у відсотках…
– От і видно, що ти не граєш, – сказав Славік.
– Це програма, там усе формалізовано! – відрізала Еллі.
– Ні, – тихо сказав Денис, і всі подивилися на нього. – Це не програма, там, на кораблі. Це люди.
– Мене лякають її історії, Маріє.
– Їх розповідають, щоб налякати, – вона опустилася поруч і поклала обидві долоні йому на голову. Він обережно вивільнився.
– Я не про те. Це завжди історії про смерть. Так треба?
– Необхідно. Вони освоюють ідею смерті в ігровій формі. До того ж, ці казки – елемент культури. Що більше історій, традицій, що багатший фольклор на «Промені», то краще для всіх, друже.
Вона обійняла його за плечі.
– Ти перестав ходити на океан. Чому?
– Утомився.
– Відпочинь. Віджени тривоги, усе добре. Як Аніта?
– Живе зі своїм художником.
– Ну й прекрасно. Знаєш, якщо людина щаслива – це заслуга її самої. Спробуй бути щасливим з нашим рівнем рефлексії… Пам’ятаєш, як ми їхали крізь хмару, і як базікали, і йшла тропічна злива?
Він засміявся. Один спогад, як нерозмінна монета, на все життя.
– Максиме… А може, візьмемо разом гірськолижний курс? Відгородимося від усіх, відпочинемо. Побудемо удвох.
– Обов’язково. Через кілька тижнів. У мене лекції з історії економіки.
– Нехай Пауль тебе замінить.
Її волосся пахло мокрою травою. Максим чомусь згадав, як цілувався вперше, йому було тринадцять, а тій дівчинці п’ятнадцять, пройшов дощ, важкі краплини висіли на кущах, був червень, і пахло травою. Минуло стільки років… чи став він розумніший? Щасливіший – точно, він одержав Марію, мало кому в житті так щастить.
О сьомій ранку під стелею каюти заспівали птахи. Максим виліз з-під ковдри. Дивні думки, які почали навідувати його кілька днів тому, ніде не поділися: тепер він подумав ні сіло ні впало, що ті птахи давно виздихали. Розсипалися на порох. А їхні голоси звучать досі.
Він зварив кави й залишив у термосі – для Марії. Склав фігурку з паперової серветки – чи то звір, чи то птах. Поклав у чистий кухоль: вона прокинеться і засміється. Якщо любиш когось, спробуй його розсмішити.
Прийняв душ і одягся. Марія спала: її лице було таке спокійне, таке світле й мирне, що Максим простояв секунд тридцять, нерозумно всміхаючись, перш ніж згадав про час. Вона сказала: «Ти перестав ходити на океан…»
Вулички-коридори були вимощені гладеньким і шорстким, теплим і прохолодним деревом, каменем, пластиком – для сенсорної різноманітності, для любителів ходити босоніж. Максим вибрався з вежі на схил, покрокував по стрічці ескалатора, потім зістрибнув на стежку. Обернувся, щоб подивитися на замок у матовому ранковому світлі. Ледь не спіткнувся об робота-прибиральника: той совався на узбіччі, збираючи невидимі порошини. Робот прошмигнув у