Промінь. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
він, своєю чергою, не чекав тут Дениса.
– Hallo, – сказав Денис.
– Вечір у хату, – відгукнувся качок. – Ти по-російськи говориш?
– Говорю.
– Ну слава богу, а то я вже думав, що піндоса підсунули… Я Славік. А ти?
– Денис.
– Жерти хочеш? Там, – він показав кудись за барну стойку, – повно їжі. Бери, грій у мікрохвильовці, чайник, кавоварка, усе сам.
– Як ти сюди… як ти тут опинився, Славік?
– Так як і ти! – Славік підморгнув. – Цікаво, що ти на вигляд ботан, ще й недоліток. За що тебе так?
Славік тримався бадьоро й говорив весело. Мулат з рідною російською мовою. Як-то кажуть, хіба таких хлопців мало? Веселою безцеремонністю цей хлопець перемелював трагедію у водевіль. Денис засоромився своєї слабкості й теж усміхнувся:
– Ні за що.
– Та ну, – Славік засміявся. – Не хочеш – не говори… Жуй!
За стойкою знайшлися тостер, мікрохвильовка, автоматична кавоварка й промисловий холодильник, повний заморожених упаковок з їжею. Денис покрутив у руках «яєчний рулет з куркою» і зрозумів, що їсти не хоче. Налив собі склянку кефіру. Повернувся в зал, секунду повагався й сів навпроти Славіка.
– Нормально пожерти візьми, – сказав той, оцінивши Денисів вибір. – Що ти, наче тьолка на дієті?
– Так і будемо тридцять днів їсти розморожену їжу?
– Кухарів тут нема. Хочеш – бери й сам приготуй… якщо вмієш. Продукти є, все під зав’язку забите. Хочеш сосисок? Бо я од жадності нагріб.
Він підсунув до Дениса тарілку, завалену підсмаженими ковбасками, колоритно оздоблену гірчицею, хроном і майонезом. Денис похитав головою:
– Ти звідки, Славік?
– З Магнітогорська… Якщо хочеш спитати, чого я чорний, то мій татко бізнесмен з Кенії, дуже крутий чувак, а мати – переможниця конкурсу краси «Міс Південний Урал».
– Можеш розказати, як ти сюди по…
Розчинилися вхідні двері, й Денис затнувся.
Дівчата. Одна років сімнадцяти, спортивна, висока, з довгим темним волоссям, що спадало на плечі. Друга на рік-два старша за Дениса, маленька, тендітна, коротко стрижена білявка.
– Опа, – сказав Славік.
– Жопа, – моментально відгукнулася брюнетка. – Ви хто такі? – вона розглядала їх скоріше не здивовано, а обурено, наче вони без дозволу сіли за її стіл. – Ви що, теж у програмі?!
– Тю, – Славік устав і розправив плечі, демонструючи рельєфну мускулатуру в сіточці кельтських візерунків. Видно було, що до цього прийому він вдається не вперше і впевнений у його дієвості.
– Дівчата, заходьте. Ви обидві дуже класні. Мене звати Славік. Зварити вам кави?
– Звари, – без подиву відгукнулася брюнетка, і Славік поплив за стойку. Полилася вода, засичала кавоварка. Брюнетка тим часом узяла стілець, підсіла за столик до Дениса й оглянула його, як фейс-контролер на вході в нічний клуб:
– Скільки років?
– Чотирнадцять.
– Вундеркінд? Мене звати Еллі, а це, –