.
Читать онлайн книгу.
втриматися на ногах, Кардель ступив уперед. Чобіт залишився в намулі. Підгрібаючи рукою, він повільно пішов далі.
Вода між пальцями ніби аж в’язка від усього того непотребу, який навіть жителі нетрів Седермальму вирішили викинути.
Сп’яніння завадило йому правильно оцінити ситуацію. У животі з’явилося зрадливе відчуття паніки, коли на наступному кроці він не намацав під ногами дна. Це болото глибше, ніж йому здавалося. Зразу спливли спогади про битву біля Свенсксунда три роки тому, жахливі чорториї і нищівний розгром.
Він обхопив труп, щоб якось втриматися на воді. Спершу подумав, що таки не помилився, це не людина. Найпевніше, помічники м’ясника викинули протухлу тушу в озеро, а гнилісні гази винесли її на поверхню. Але, перевернувши тіло, він побачив обличчя.
Навіть не згнило ще, тільки очниці порожні. Губи розбиті, жодного цілого зуба не залишилося. Можна навіть розрізнити колір волосся – ранкові сутінки й брудна вода Фатбурену дуже спотворювали відтінок, але воно безумовно було світле. Кардель судорожно вдихнув, пірнув під воду й мало не захлинувся.
Відкашлявшись, він кілька хвилин нерухомо полежав на воді, тримаючись за мертве тіло. Намагався роздивитися риси обличчя. Діти на березі нічого не почули – мовчки стоять, чекають його повернення. Він перевернувся у воді й поплив до берега.
Витягти тіло на слизький берег, де вода вже його не підтримувала, виявилося нелегко. Кардель перевернувся на спину й відштовхувався обома ногами, тягнучи тіло за ганчір’я, що залишилося від одягу. Дітлахи зовсім не допомагали, навпаки, відійшли й затисли пальцями носи. Вибравшись на берег, Кардель довго відпльовувався.
– Біжіть до Слюссену, приведіть сосисок[3]!
Діти навіть не думали виконувати розпорядження, лише трішки відійшли, щоб Кардель до них не дотягся. Побігли ж, тільки коли Мікель махнув на них кулаком:
– Біжіть на пост і приведіть хоч одного бісового вартового, чорти вас забрали б!
Коли їхні маленькі ноги достатньо відбігли, Кардель нагнувся і виблював. Тиша повисла над берегом, і серед цієї німої самотності Мікель відчув, як крижані обійми виштовхують повітря з легень і не дають знову вдихнути. Серце гупає дедалі швидше, кров надимає вени, і все його єство охоплює страх. Він дуже добре знає, що буде далі. Ось із темряви випливає рука, якої він більше не має. І кожна частинка його тіла відчуває, що вона є, вона повернулася, і вона болить, ніби дикий звір залізною щелепою гризе її з м’ясом і кістками.
У паніці він розв’язує шкіряні ремінці, відкидає дерев’янку в глину, хапається правою рукою за куксу, мне її, намагається пересвідчитися, що вона не може боліти, руки більше немає, і рана, яка нібито болить, давно загоїлася.
Напад триває не більше хвилини. Нарешті він знову може вдихнути, спершу короткий вдих, далі глибше, дихання вирівнюється і заспокоюється. Страх розчиняється, навколишній світ набуває знайомих обрисів. Раптові напади паніки почалися в нього три роки тому, коли він повернувся
Сосиски – прізвисько міської варти Стокгольма в XVII–XVIII століттях.