1793. Никлас Натт-о-Даг
Читать онлайн книгу.
народження іскра з пекарні розпалила страшну пожежу, що проковтнула й перетворила на попіл двадцять кварталів. Збудована Тессіном дзвіниця тоді провалила гіпсове склепіння церкви. Минуло вже тридцять років відтоді, а на вежі досі немає шпиля.
По той бік хвіртки – цвинтар. Карделю здалося, що в цій тиші мерці з могил спостерігають за ним. Аж тут тишу порушив якийсь звук. Спершу в темряві він навіть не зрозумів, що то за звук, не добрав, що звук має людську природу. Схоже було на гавкання собаки десь під землею. Аж потім Кардель помітив на стежці, що йшла через церковне подвір’я, якусь фігуру, і збагнув, що то людина кашляє в хустинку.
Кардель непевно застиг, не знаючи, що робити далі. Незнайомець подолав напад кашлю і повернувся до Мікеля. За спиною чоловіка світилося вікно, і Кардель бачив лише силует, тоді як його освітило повністю.
Незнайомець заговорив, спершу тихо, майже пошепки, але з кожним словом все гучніше.
– То це ви знайшли мерця. Кардель.
Кардель безмовно кивнув, вирішивши спершу подивитися, куди далі поведе ця неочікувана розмова.
– Поліцейський не зміг мені сказати вашого повного імені. Точно ж не Кардель.
Мікель поволі стягнув промоклого капелюха з голови й уклонився.
– Хай би краще було так. Жан-Мішель Кардель, якщо ваша ласка. Побачивши свого первістка, мій тато, мабуть, не тямився від амбіцій і надій. Як бачите, нічого з того вже не залишилося. Усі звуть мене Мікель.
– Скромність – теж чеснота. Якщо ваш батько цього не розгледів, це його хиба.
Незнайомець ступив кілька кроків і став так, щоб освітило і його обличчя.
– Мене звати Сесіл Вінґе.
Кардель швидко зміряв його поглядом і зазначив, що він молодший, ніж здавалося з голосу. Одяг охайний, хоч і старомодний. Чорний камзол, звужений на талії, з високим коміром. Жилет з майстерно вишитим візерунком. Чорні оксамитові штани з пряжками на колінах. Біла краватка. Довге смолисто-чорне волосся зібране ззаду червоною стрічкою. Обличчя страшенно бліде, ніби аж світиться.
Вінґе високий і худий, неприродно худий. Кардель абсолютно не такий. Він з тих чоловіків, яких можна зустріти скрізь на вулицях Стокгольма, які зарано розпрощалися з молодістю, пережили голод і клопіт, втратили здоров’я. Мікель удвічі ширший у плечах за Вінґе, по-військовому грубий, масивний торс випирає з-під одягу, ноги схожі на колони. Вуха витерпіли стільки ударів, що хрящі вже ніби закам’яніли.
Кардель зніяковіло закашлявся під уважним Сесіловим поглядом. Чомусь склалося враження, ніби той огледів його з голови до п’ят – а між тим Вінґе навіть не поворухнув головою. Кардель інстинктивно повернувся ліворуч, щоб приховати свою ваду.
Здавалося, Вінґе ця незручна мовчанка анітрохи не бентежить. А от Кардель почувався неприємно і конче мав щось сказати.
– Я там на пагорбі зустрів поліцейського. Ви теж працюєте в Індебету, в поліцейському управлінні?
– І так, і ні. Можна сказати, що я позаштатний співробітник.