1793. Никлас Натт-о-Даг
Читать онлайн книгу.
рукою показав на залізний гак, куди Кардель повісив лампу. Швальбе схилив голову, склав руки й зніяковіло переступав з ноги на ногу. Видно було, що він чимось занепокоєний. Вінґе запитально глянув на старого:
– Щось іще? Я маю багато роботи й мало часу.
Швальбе втупився у земляну долівку.
– Якщо довго копаєш могили, починаєш помічати те, чого не помічають інші. Мертві хоч і не можуть говорити, але мають інші способи висловитися. Цей, що тут лежить… Він розлючений. Я ще такого ніколи не відчував. Від такої люті може каміння на стінах кришитися.
Кардель був вражений гробаревою забобонністю. Він мало був не перехрестився, але рука застигла на півдорозі, коли Мікель побачив скептичний погляд Вінґе.
– Ознака мертвого – те, що воно більше не живе. Свідомість покинула тіло, і ніхто не знає, де вона зараз, і нам залишається лиш сподіватися, що в кращому місці від того, яке покинула. А те, що залишилося, не відчуває ні дощу, ні сонця. Не існує більше нічого, що ми могли б зробити і що б йому не сподобалося.
На невдоволеному обличчі Швальбе легко можна було прочитати, що він має купу заперечень. Він хмурить свої густі брови й навіть не думає іти.
– Не можна ховати людину без імені. Тоді дух її не заспокоїться. Може, дасте йому якесь ім’я, тимчасове, поки дізнаєтеся справжнє?
Вінґе якусь мить подумав, і з виразу його обличчя Кардель зрозумів: Сесіл знайшов найшвидший спосіб позбутися гробаря.
– Думаю, і нам буде легше, якщо якось його назвемо. Маєш якусь пропозицію, Жане-Мішелю?
Кардель не чекав на таке запитання, тож нічого не відповідав. Гробар тактовно кашлянув.
– Є ж такий звичай, що нехрещеним дають ім’я короля, так?
Карделя аж затрусило. Він ніби виплюнув ім’я, як якусь гидку на смак їжу:
– Ґустав? Хіба бідолаха мало ще натерпівся?
Швальбе зморщив чоло.
– Тоді, може, якийсь із ваших Карлів? Маєте їх аж дванадцять, є з кого вибрати. Карл по-вашому значить «мужчина», якщо не помиляюся, так що цілком підійде.
Вінґе повернувся до Карделя.
– Карл?
Мікель поряд з мерцем дедалі більше поринав у спогади.
– Так. Карл. Карл Юган.
Швальбе усміхнувся їм, показуючи гнилі коричневі зуби.
– Добре. Ну, то доброї ночі вам, і щоб ви все дізналися, що хотіли. Пане Вінґе, пане…
– Кардель.
Швальбе ступив крок до дверей, зупинився, повернув голову й через плече докинув:
– Пане Карле Югане.
І пішов між трунами, посміхаючись. Вінґе з Карделем залишилися вдвох у світлі лампи. Вінґе підняв край покійникового вкривала. Їхнім очам відкрився обрубок стегна десь на долоню довжиною. Сесіл знову повернувся до Карделя.
– Підійди. Скажи, що ти бачиш.
Отак лише обрубок справляє на Карделя тяжче враження, ніж весь труп, як він його запам’ятав. З першого погляду навіть не міг би сказати, чи той шматок – частина людського тіла.
– Обрізана нога? Тут небагато скажеш.
Вінґе замислено кивнув. Через його мовчанку