Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко
Читать онлайн книгу.
крові, а злиття душ; кожна молекула духу ідентична. Вони – брати по крові, сини батька-міщанина, відомого в місті візника, виявилися такими несхожими на свого батька, як бувають несхожі відблиски одного сонячного променя. Тріпотливе почуття єднало їх. Тремтячі точки в грудях пульсували в унісон. Вони – одне. Дві фігури стояли у провулку, і бліде сяйво місяця лилося на їхні голови…
Симон Васильович розплющив очі. Він прокинувся в казармі січовиків. У приміщенні для офіцерів було тихо. Допізна проходило засідання Національної спілки, а потім усі роз’їхалися. Винниченко подався до Києва шукати союзників проти гетьмана, а іншим було наказано готуватися до наступу. Петлюра лежав на солдатській шинелі; він, хоч і вкривався рваною ковдрою, промерз до кісток, бо ночі стали холодними, а барак погано обігрівався.
Денне світло падало на підлогу: мільйони пилинок кружляли в легкому вальсі. Він згадував дні навчання в Полтаві – наївні, чисті. Хіба він не вірив у вищі сили, хіба не довіряв долю свою Богу? Хіба не жевріло протиріччя в ньому змалечку, коли він спротивився служителям церкви, тому що серце його чинило опір обрядам та умовностям? І тоді, у ті молоді роки, він найдужче мріяв змінити світ, адже жагу великої ідеї в той час можна було порівняти з жагою здоров’я в дні чуми. Петлюра лежав на ліжку, і пам’ять повертала його в рідні полтавські місця, тому що завжди спогади людини пов’язані не з нею, а з усім, що її оточує: будинком, де народився, вулицею, по якій ходив, містом, у якому виріс. Ким він був і чи став собою? Петлюра задумався і не знаходив відповіді.
– Кхе, кхе, – закашлявся Симон Васильович.
Тут двері відчинилися і до кімнати ввійшов чоловік у військовому однострої. На плечах погони українського поручика. Широке чоло, прямий ніс, трохи відстовбурчені вуха. Потрапивши до приміщення, він глухувато мовив:
– Симоне – Зилоте! Як здоров’я?
Симон Васильович подивився на того, хто увійшов.
– Сашку[8], ти яким вітром?
– Вітер змін дме, чуєш?
– Авжеж. Сідай, брате.
Обидва Петлюри сіли на стільці, Симон Васильович поплескав себе по кишенях, дістав цигарки й закурив.
– Чув, що Скоропадський задумав? – озвався старший Петлюра.
– Ага, бач, яка падлюка, – Сашко не добирав слів.
– Та хіба тільки він… Не тільки… Мені потрібна допомога, брате, – Симон Васильович постукав пальцями по бильцю стільця.
– Ти ж знаєш: за тобою я піду всюди, – відповів Сашко.
– Дуже багато потрібно зробити… Я так розумію, що треба написати звернення до людей. Так би мовити, до душі кожного… А відтак збирати війська… У мене якесь дивне відчуття… Не можу точно описати, – старший Петлюра курив, струшуючи попіл у велику гільзу.
– Що за відчуття? – Сашко дивився на брата.
Симон Васильович раптом подумав, що брат дивиться так само, як і багато років тому – в отому темному провулку.
– Як би це точніше сказати… Мені здається, що я все ще там, у юності… Не те щоб не виріс, Боже збав… Тільки от ніяк не можу усвідомити, хто я… Своє місце… Чи лише мені потрібно… Йти цим шляхом…
Він
Олександр Васильович Петлюра (1888–1951) – брат Симона Петлюри, полковник Армії У.Н.Р. Був наймолодшим із дванадцяти дітей Василя та Ольги Петлюр.