Петлюра. Боротьба. Максим Бутченко
Читать онлайн книгу.
дня Петлюра разом із двадцятьма січовиками, серед яких стрілецькі старшини, ішов вулицею Білої Церкви до жандармерії. Біля входу в будівлю стояло двоє солдатів у штальмельмах[9], які, вгледівши українців, занепокоїлися, але, побачивши, що ті без зброї, сміливо вийшли їм назустріч. Симон Васильович опинився трохи попереду, підняв руку, показуючи, що німецьким солдатам турбуватися нема чого. Делегація увійшла в будівлю, затримавшись десь хвилин на п’ять. Було вирішено листа про нейтралітет варти передати до Києва в центральний штаб німецької армії. На що повненький німецький чин із розкуйовдженими, наче маленький віник, вусами й очима-крапками відповів згодою – німецькі війська вже давно не хотіли ніякої війни. Їхнім єдиним бажанням було якнайшвидше забратися з DerukrainischeStaat[10] до своїх фрау та діток, які не бачили батьків уже декілька років. Тому зустріч інтервентів із повстанцями пройшла мирно – німецька варта погодилася дотримуватися нейтралітету.
Петлюра вийшов з жандармерії і попрямував у бік залізничного вокзалу, туди, де були їхні бараки. Козацькі старшини мовчки дріботіли за головнокомандувачем. У його ході з’явилася якась легкість, наче вітер надував невидимі вітрила душі. Кожен його крок немов піднімав над землею, тому що тяжіння не має сили над людьми з вірою. Чи можна стати невагомим? Чи можна стати ближче до небес? Симона Васильовича надихнула коротка розмова з німцями – затія не здавалася вже такою страшною.
Ближче до обіду приїхав Винниченко. Він прибув на екіпажі, переодягнений у залізничника. Білоцерківський староста Кейхель дістав наказ від гетьмана й намагався зібрати війська, щоб запобігти пересуванню голів Директорії. Усюди бачилися засідки й облави. Конспірація, таємні послання і відсутність власної армії – ось із чим довелося зіткнутися бунтівникам.
Володимир Кирилович зійшов з екіпажа саме тоді, коли неподалік стояв Петлюра з братом.
– Симоне Васильовичу! Я тут! – Винниченко помахав рукою Головному отаману.
Петлюра підійшов до нього.
Зелений картуз залізничника личив Винниченку. Вуса надавали йому вигляду бравого служаки. Кітель із двома рядами срібних ґудзиків скидався на генеральське вбрання. Винниченко навіть іноді поправляв головний убір, немов справжній залізничник. Вони пройшли до барака, який умовно називався штабом. Незабаром повинні були підійти Коновалець і Василь Тютюнник. Разом вони мали розробити план перших військових дій. Метод ешелонної війни, коли війська швидко переміщаються по залізниці, найкраще годився для пересування в бік Києва. «Авантюра, це авантюра. Боже мій, у що я вплутуюся», – думав Винниченко, дружелюбно перемовляючись із Петлюрою.
– Як там Ольга, чи все з нею гаразд? – запитав Винниченко.
– Та сподіваюсь, – відізвався Петлюра.
– Вона з’їхала з готелю, де проживала? – продовжив Володимир Кирилович.
– Першого
Сталева каска.
Українська Держава.