Того дня я дивився, як тренується Лі Бланшар. Він проводив чотирихвилинні спаринги із довготелесими напівважковаговиками зі спортзалу на Мейн-стрит, і на рингу він поводився дуже агресивно. Рухаючись уперед, він трохи прихилявся та без кінця маневрував корпусом, його джеби були на диво добрими. Він не був «мисливцем за головами» або легкою мішенню, як мені думалося раніше, а коли він наносив удари в живіт, я відчував їх із відстані майже у двадцять метрів. Заробити гроші в поєдинку із ним було не так уже й легко, а тепер-то я збирався битися якраз заради грошей.

      Зрештою, усе вирішували гроші.

      Я поїхав додому й подзвонив листоноші на пенсії, що приглядав за моїм батьком, запропонувавши йому сотню баксів за те, аби він прибрав у будинку й до поєдинку не спускав очей із мого старого. Він погодився, і тоді я подзвонив старому приятелеві з Академії, що працював у Відділі моралі Голлівуду, і попросив його підказати мені кількох букмекерів. Думаючи, що я хочу поставити сам на себе, він дав мені номери двох незалежних контор, одну, що належала Міккі Коену, і ще одну – Джеку Драґні. Незалежні й контора Коена ставили на Бланшара два до одного, але в Драґни приймали ставки й на мене. Це було результатом свіжих чуток про те, що я швидший і сильніший за Лі. Я міг підняти два бакси на кожному поставленому доларі.

      Уранці я подзвонив і набрехав, нібито захворів, і черговий начальник купився на це, бо я був місцевою знаменитістю, та й капітан Гарвелл не дозволив би мене пресувати. Звільнивши собі цілий день, я зняв усі свої заощадження, продав усі свої казначейські облігації і взяв у банку кредит на дві тисячі доларів, у якості застави запропонувавши майже новий кабріолет «Шевроле» 1946 року випуску. З банку я полетів у Лінкольн-Гайтс до Піта Лукінса. Він погодився виконати моє прохання і вже за дві години подзвонив, аби відзвітувати.

      Контора Драґни, куди я його відправив, прийняла його ставку на перемогу Бланшара нокаутом в останніх раундах, запропонувавши два до одного. Отже, якщо я ляжу у восьмому-десятому раундах, то чистими візьму більше восьми з половиною тисяч доларів – достатньо, щоби відправити старого до пристойної богадільні на два-три роки. Я продав місце у Відділі судових приставів за погашення старих боргів, а останні раунди – це була просто відмазка, аби не виглядати боягузом у власних очах. Це був рахунок, який мав оплатити хтось інший, і цим кимось мав стати Лі Бланшар.

      За сім днів до поєдинку я нажер уже 87 кіло, збільшивши тривалість своїх пробіжок і довівши підходи до груші до шести хвилин. Двейн Фіск, офіцер, якого призначили моїм тренером та секундантом, попередив мене, щоб я не перегинав палицю, але я пропустив його слова повз вуха і продовжував збільшувати навантаження, зупинившись лише за дві доби до бою й перейшовши до гімнастичних вправ і вивчення тактики суперника.

      Із глибини спортивного залу я спостерігав за спарингом Бланшара на ринзі. Я шукав недоліки в його манері атаки й оцінював його реакцію на дії спаринг-партнерів. Я помітив, що, входячи в клінч,