Чорна Жоржина. Джеймс Эллрой
Читать онлайн книгу.
номера твого значка, – сказав я.
– Та начхати.
Я показав у бік охоплених вогнем пальм.
– Йому сьогодні місця у відділках не знайдеться. Ти побіг сюди, аби їх роздрочити? Ти думав…
Бланшар перервав мене грайливим ударом у значок на грудях.
– Я побіг сюди, бо знав, що не можу нічого зробити, аби відновити порядок, але якби я просто стояв там на місці, то мене б убили. Знайомо звучить?
Я засміявся.
– Так. Тоді ти…
– Тоді я побачив, як ці засранці ганяються за піжоном, який виглядав підозріло схожим на типа, що розшукується за ордером № 411/43. Вони загнали мене в кут, аж тут я побачив, як ти повертаєшся в ту м’ясорубку і подумав, що мені є що тобі запропонувати. Звучить розумно?
– Це спрацювало.
Двоє з морських піхотинців зуміли піднятися на ноги й допомагали третьому. Коли вони всі зашкандибали тротуаром геть, Томас Дос Сантос відважив своєю правою підсрачника найбільшій із трьох задниць. Товстяк, якого щойно вдарив пачуко, обернувся до нападника; я вийшов уперед. Трійця пішла далі, назустріч вулиці, пострілам та палаючим пальмам, визнавши свою капітуляцію в цій Східно-Лос-Анджелеській Кампанії.
– Ах ти ж маленький кумедний гівнюк! – розтріпав Бланшар волосся Дос Сантоса. – Ти покійник. Ходімо, Блайхерте, знайдемо, де пересидіти цю метушню.
За кілька кварталів ми надибали будинок із пачками щоденних газет на ґанку і вломилися всередину. У кухонній шафі знайшлося майже півпляшки шотландського віскі, і Бланшар перечепив кайданки із зап’ястків Дос Сантоса на його щиколотки, аби той мав вільні руки й міг випити. Поки я зробив канапки із шинкою і знайшов склянки, пачуко вижлуктав половину й тепер наспівував «Сьєліто Ліндо»[7] та мексиканський варіант «Чаттануґа Чу-Чу»[8]. За годину ми докінчили пляшку, а Томас вимкнувся. Я підняв його на канапу й кинув на нього ковдру.
– Він – мій дев’ятий тяжкий злочин у 1943 році, – сказав Бланшар. – За шість тижнів він скуштує газу, а я впродовж трьох років отримаю собі місце або на Північному Сході, або у Відділі судових приставів.
Мене вразила його впевненість.
– Не тринди. Ти занадто молодий, ти не отримав ще навіть сержанта, тобою крутить якась дівуля, вийшовши із підпільних боїв, ти розгубив своїх впливових приятелів, ти не працював у патрулях. Ти…
Бланшар усміхнувся, і я обірвав себе на півслові. Він підійшов до вікна вітальні й подивився туди.
– Пожежі на Мічиґан і Сото. Гарно.
– Гарно?
– Так, гарно. Ти багато знаєш про мене, Блайхерт.
– Люди говорять…
– Про тебе вони також говорять.
– І що вони кажуть?
– Що твій старий начебто в захваті від нацистів. Що ти віддав у лапи федералів свого найкращого друга, аби тільки отримати місце в поліції. І що твої спортивні показники – туфта, бо ти бився лише із тими, хто слабший за тебе.
Його слова повисли в повітрі, як потрійний вирок.
– Це все?
Бланшар обернувся до мене.
– Ні.
Популярна мексиканська пісня.
Пісня Оркестру Ґлена Міллера.