В’язні зеленої дачі. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
шампанського, випили ще й горілки, що її виставила Таїса. По тому, як вів себе Лук’янець, Рамінник майже одразу визначив – він теж у цій квартирі не вперше. Зрештою, особливих причин критися перед Таїсиним земляком і далеким родичем у нього не було.
Лук’янець виявився і розумним, і дотепним співрозмовником. Він не збентежився, як то звичайно буває, коли дізнався, ким працює Рамінник. Заявив, що ні в яку перебудову нашого суспільства не вірить, що треба або міняти систему, або й не рипатися, дрібний ремонт не допоможе.
«Бравує перед своєю дамою чи справді такий відважний?» – неприязно подумав Рамінник.
Він в’яло заперечив, що його опонент надто категоричний. Лук’янець було взявсь аргументувати свою позицію, але Таїса вклинилась у розмову й доволі вдало перевела все на жарт – їжте вже, а вона, мовляв, побачить тоді, чи на повний шлунок захочеться дискутувати, а чи в чоловіків розмови про політику точаться тільки на голодний? Чоловіки пристали на її пропозицію, але Рамінника при цьому кольнуло – Таїса явно боялася за свого новоявленого, а може, й давнього приятеля і йому, Геннадію Петровичу, не довіряла.
Анекдоти, коли до них перейшли, у Лук’янця були свіжі й сміливі, навіть Рамінник їх не чув. Таїса сміялася, і цей сміх ніби гасив насторогу, що її вона тримала в кутиках своїх великих, із ледь помітною зизинкою, очах.
«Цікаво, якби він дізнався про те, що було між нами, – подумав Рамінник під час чергової історії, яку оповідала вже Таїса, про одного зі своїх набридливих пацієнтів, який весь час вигадує собі нову хворобу. – Або ще більше: що витворяв із нею Принципал».
Він дивився, як Лук’янець їсть салат, далі як наливає йому й Таїсі мінеральну воду (гидота місцевого виробництва, він ніколи не любив такої), потім наливає собі, п’є. Випив сам, мимоволі скривився, подумав, що треба було привезти ще й «Боржомі» чи бодай «Лужанську». Гм, везти ще й мінеральну воду? Але що ж його дратує найбільше? Впевненість, уміння триматися? Та він і сам уміє поводитися не згірш.
Коли Таїса нарешті повідомила, що приготує каву, він сказав, що зробить це сам (ти ж знаєш, як я це вмію), і пішов за нею на кухню. Перше, що побачив, – три жалюгідні гвоздики, що їх приніс Лук’янець. Поруч із його трояндами вони видавалися бідними сиротами. Та гвоздики красувалися у вазі в центрі стола, а його троянди – у банці в куточку на холодильнику. Злість, що спалахнула, знову збудила в ньому пристрасть. Таїса стояла зовсім поруч, запалювала сірника. Схопив її в обійми, мимоволі, неусвідомлено стиснув, аж кістки хруснули.
– Гено, – злякано прошептала вона.
– Ти б хотіла, щоб я пішов? – спитав, дивлячись у вічі.
– Ч-чому…
Він зрозумів – хотіла б. І сказав собі – цього не буде. Хвиля глухої не те щоб неприязні – ні до Лук’янця, ні до Таїси, а ніби до когось третього – затопила його з новою силою.
– Гено, – знову прошептала Таїса.
Шепіт, схожий на зойк, несподівано повернув його в минулий час. Він покидав її, а Таїса шепотіла: «Гено!»