За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт
Читать онлайн книгу.
одне одного, вони не переживуть, якщо втратять ще й мене. Я це знаю.
Якщо мені покращає, тоді, можливо…
Крок за кроком прямую до настінного кисню. Двічі перевіряю, чи вимірювач швидкості течії встановлений правильно, і слухаю рівномірне шипіння кисню, що надходить звідти, а тоді вставляю кінці носової трубки у вуха й просуваю її зубці до носа. З зітханням опускаюся на знайомо незручний лікарняний матрац і глибоко вдихаю.
Тягнуся до кишенькового записника, щоб прочитати наступний пункт у моєму списку завдань і цим зайняти себе: «18. Записати відео».
Я беру олівець і замислено прикушую його, вдивляючись у раніше написані слова. Досить дивно, що зараз здається легшим думати про потойбічне життя.
Але список є список, тож я видихаю й тягнуся до тумбочки по ноутбук, сидячи по-турецьки на новій квітчастій ковдрі. Я придбала її вчора в «Тарґеті», доки Каміла з Мією купували одяг для Кабо. Мені навіть не потрібна була ковдра, але вони з таким завзяттям допомагали мені обрати щось для лікарні, що ніяково було не купити. Принаймні вона дещо пасує до моїх теперішніх стін, яскравих, насичених і барвистих.
Нетерпляче вистукую пальцями по клавіатурі й скоса поглядаю на своє відбиття на екрані, доки завантажується комп’ютер. Насуплено роздивляюся кучму довгого русявого волосся й намагаюся пригладити його, знов і знов розчісуючи пальцями. Невдоволена, знімаю з зап’ястка гумку для волосся й стягую його в безладний вузол, намагаючись мати хоча б наполовину пристойний вигляд для цього відео. Беру з тумбочки примірник «Програмування на Java під Android» і підкладаю під ноутбук, щоб не показувати зайвого під підборіддям і бути хоч трохи більш привабливою в записі.
Увійшовши до свого акаунту на YouTube Live, налаштовую веб-камеру, щоб видно було малюнок Еббі з легенями просто за моєю спиною.
Ідеальне тло.
Заплющую очі й глибоко вдихаю, чуючи знайомий свист, із яким легені відчайдушно намагаються всотати повітря крізь море слизу. Повільно видихаючи, чіпляю на обличчя широку усмішку, як на вітальній листівці від Hallmark, перш ніж розплющити очі й натиснути Enter для початку трансляції.
– Привіт, люди. У всіх добра Чорна п’ятниця? Я чекала на сніг, який так і не випав!
Кидаю погляд у куток екрана, розвертаючи камеру до лікарняного вікна – небо хмарно-сіре, дерева за склом зовсім голі. Усміхаюся: мій стрім постійно набирає понад тисячу глядачів – незначна частка від 23 940 підписників на YouTube, що підключаються дивитись, як іде моя боротьба з кістозним фіброзом.
– Отже, я могла б збиратися на літак до Кабо в останню шкільну подорож, але натомість проведу це свято у своєму другому домі, дякувати легкому болю в горлі.
А також шаленій лихоманці. Пригадую, як мені виміряли температуру вранці під час реєстрації – електронні цифри на градуснику миготіли чітким 102[2]. Але я не хочу згадувати про це у відео, бо мої батьки неодмінно переглядатимуть це згодом.
Зараз їм лише відомо, що в мене надокучлива застуда.
– Кому потрібні цілих два тижні сонця,
38,9 градусів за Цельсієм.